Йосиф Сліпий - Спомини

У часі ферій [191]треба було думати про вибір звання, факультету і напряму життя. Хоч для мене це питання було перерішене, щоби стати священиком, одначе велику трудність справляло мені те, що я хотів посвятитися науці, а вибір священичого стану, в загальному тодішньому і мойому переконанні, обмежувався до женячки і до душпастирської праці на селі, що мене зовсім не захоплювало. Я хотів віддатися науці і знайти становище, яке мені помагало би в тому напрямі. Я леліяв думку бути священиком, але і професором. Нераз в моїх розмовах я видвигав життєву плиткість деяких душпастирів і брак можливости розвинути свої сили. Очевидно, це було тоді примітивне поняття, не лише моє, але і великої кількости тодішнього студенства, що гляділо на духовенство як на представників назадництва [192]. Батьки дуже бажали собі, хоч мені цього не висловлювали, щоб я пішов на теологію. Виробивши собі переконання, що можна бути священиком і професором, бо й такі приклади вже були (Огоновський [193]та інші), я вніс прохання через отця-пароха Теодора Цегельського до Митрополичого ординаріяту у Львові.

Тоді також дісталася мені в руки книжка Доната “Die Freiheit der Wissenschaft” [194]. Невіджалувана шкода, що ніхто не переклав цю працю [195]українською мовою, бо вона могла мати величезний вплив на вироблювання католицького світогляду молодої людини — студента. Пригадую собі, що я був у котрогось товариша, де зібралися не лише українські студенти-абсольвенти, але й польські, і вони дуже дивувалися, коли вечером, перед спанням, я молився, але це мене зовсім не бентежило. Завважу те, що в такому критичному віці побожність і реліґійне переконання погребує піддержки з боку відповідної літератури і реліґійних людей. Не диво тому, що багато моїх товаришів, віруючих до п’ятої кляси, тратили віру і переставали молитися і ставали опісля безбожниками.

У моїй тямці остався такий один факт, а саме, що коли не було обов’язку шкільного задля якихсь там причин провадити всіх учнів до церкви, звичайно до Середньої церкви (в Тернополі), то з учительського збору я стрічав в церкві тільки проф. Іларіона Бриковича [196]', а інші учителі, навіть перед обов’язуючою молитвою перед початком і при кінці науки, знак святого хреста робили дуже недбало, або не робили, а навіть <���байдужно молилися> [197].

До мого подання на теологію я мусів також постаратися про свідоцтво моральности від отця-декана і в тій цілі поїхав з батьком, що мав по дорозі орудку в Теребовлі, до Острівця, де деканом був о. Волянський, вдовець, відомий наш перший місіонар в Америці [198]. Коли я заїхав, то на подвір’ю перед собою побачив я велику резиденцію. Ввійшов я досередини, одначе нікого не стрічав. Перейшовши першу, другу і третю просторі кімнати (всі були буквально пусті, а деякі стіни навіть завалювались), стрінув я, як пізніше довідався, сестрінка отця-декана, старшого вже тоді студента прав Карпінського. Це тоді було в нас досить частим явищем. В однім куті стояло кільканадцять пчільних рам. Я предложив мою справу йому як секретареві, він попросив мене заждати в сусідній кімнаті, а тимчасом пішов сам за отцем-деканом, що переглядав у саді пасіку. Отець-декан, вислухавши мене, написав сейчас свідоцтво, запечатав його і віддав мені в руки. Подякувавши отцю-деканові, я вийшов з вражінням, що був у священика-ереміта.

Елекція [199]у Львові відбувалася десь осінню. Я заїхав до бурси Сембратовича, до одного мого знакомого товариша. Елекція мала зачатись пополудні, приїхало бодай сто кільканадцять кандидатів. На елекції, в салі засідань, в капітульному будинкові сидів митрополит Андрей, крилошани: о. Білецький [200], о. Бачинський [201]і інші, о. віце-ректор Яремко [202], а викликав і предкладав отець-ректор Боцян [203]. Найперше взивали кандидатів з Академічної гімназії у Львові, опісля з Тернопільської і інших. Коли мене впровадив о. ректор Боцян, отець віце-ректор Яремко кивнув головою, щоби я приступив до Митрополита. Коли я поцілував його в руку, то він спитав мене про деяких заздрістянських священиків, а після поставив мені питання: “Що то є общеніє святих?” Коли я на нього відповів, то отець-ректор казав мені продовжувати 50-й псалом від слів: “Боже, Боже…” На те Митрополит сказав: “Ну добре, будеш прийнятий”. Я поцілував його в руку і пішов. Коротка хвилина робила незабутнє враження. За довгим столом сиділи крилошани з предсідателем-Митрополитом, на столі горіли свічки. Митрополит з бородою і в окулярах робив дуже поважне, біблійне патріярхальне вражіння. Десь по двох годинах отець-ректор прочитав імена прийнятих, і я був другим чи третім з черги, бо перше місце займала Академічна гімназія. Я вернувся домів і став приготовлятися до Духовної семінарії. Часом я здибався з о. д-ром Конрадом, який піддержував мене в постанові.