Йосиф Сліпий - Спомини

Третій випадок, про який розповів мені монсеньйор Кардінале, стосувався тої головної мети, що ставив перед собою папа. Один канадський достойник попросив папу пояснити, яке головне завдання його понтифікату взагалі і Вселенського собору зокрема. Іван XXIII підвівся, підійшов до вікна, відчинив його і сказав: “Що ми хочемо зробити? Впустимо трохи свіжого повітря”.

Мені дали зрозуміти, що папа не має наміру насаджувати зміни силоміць; його мета — підготувати для них ґрунт. Вселенський собор, що вже сам по собі став одною з найбільших подій в історії релігії, був скликаний для того, щоб усі народи християнського світу могли обговорити, яких змін потребує Церква і як краще розв’язати ті проблеми, що перед нею стоять.

Підхід папи до Вселенського собору відображав його переконання, що Церква не приватна власність церковної єрархії, а предмет спільної відповідальности всіх її членів. Відповідно, він провів важливе розрізнення між догмою в богослов’ї та догматичною позицією. Одна річ — мати глибокі релігійні переконання, і зовсім інша — бути непоступливим і авторитарним у своєму підході до людських проблем та у стосунках з людьми інших віровизнань. Догматична позиція, догматичний підхід до щирих переконань наших ближніх, — це зневаження самого духу релігії. Усі люди, хай яка їх віра, однаково важливі. Бог не карає людей і не позбавляє їх своєї ласки тільки за те, що вони не католики. В цьому сенсі всі люди мають доступ до Божества.

Монсеньйор Кардінале повідомив мене, що моя зустріч з папою відбудеться пополудні після загальної авдієнції. Він також сказав, що мені, мабуть, цікаво буде побачити, як реагують люди на душевну теплоту й харизму понтифіка.

Усе було так, як і передбачив монсеньйор Кардінале. В залі чекало більш як сотня осіб. Папа, тільки-но з’явившись, одразу продемонстрував дивовижну здатність зробити так, щоб кожен з присутніх відчув себе об’єктом його персональної уваги. Він сів на оббите вельветом високе крісло, спер голову на підголовник і заходився невимушено, без ніякого офіціозу говорити про те, що означає для нього празник Різдва. Він розповідав про різні випадки з своєї багатої душпастирської практики й казав, що в наш час мир має бути не просто палким прагненням — він має стати реальністю. Він благословив слухачів, спустився з подіюму, і помічники провели його крізь бічні двері в його кабінет.

Ми з монсеньйором Кардінале пішли за ним у його оздоблений дубовим деревом кабінет. Тільки-но я зайшов, папа обернувся в мій бік. “Маємо багато про що поговорити, — сказав він. — Тільки пам’ятайте: я проста людина; в мене два ока, ніс, — і то дуже великий ніс, — рот, два вуха і все решта. Та незважаючи на це люди в розмові зі мною часто стають напруженими й малослівними. Відпружтеся. Ми поговоримо як людина з людиною”. Він усміхнувся.

Я вручив папі листа, в якому президент Кеннеді писав про ті питання, що його хвилюють, і бажав папі доброго здоров’я. Коли він дочитав, я передав йому власноручне різдвяне привітання від Микити Хрущова.

“Президент — чудова людина, — сказав папа. — Я зустрічався з деякими членами його родини. Вони всі дуже милі люди. Президент — достойний син американського народу. Коли будете повертатися до Сполучених Штатів, я хотів би, щоб ви передали йому дещо з нагоди Різдва.

“Дуже мило з боку президента, що він турбується про моє здоров’я, — вів далі папа. — 3 боку пана Хрущова теж дуже люб’язно прислати мені різдвяне привітання. В ці дні я отримую багато листів від людей, які моляться, щоб моя недуга не завдавала мені великого болю. Та я не боюсь болю. Я маю спогади. Чудові спогади. Я прожив довге життя, і мені є на що озирнутися. Тепер ці спогади приносять мені велику радість і наповнюють моє життя змістом. Для болю просто не лишається місця.

Я стільки всього маю обдумати. Замолоду я був апостольським делегатом у Болгарії. Я познайомився з слов’янськими народами і захопився ними. Я пробував вивчати слов’янські мови, в тому числі й російську. Я так і не опанував її досконально, але принаймні можу прочитати дещо по-російськи. А ви знаєте російську?”

“Ні”, — відказав я.

“Шкода. Вам справді варто вивчити цю мову. Ви набагато молодший за мене. Сам я й досі її вивчаю. А у вас це не забере багато часу. Це дуже важлива мова. Росіяни — дивовижний народ. Не можна махнути на них рукою просто тому, що нам не до вподоби їхня політична система. Вони мають глибоку духовну спадщину. Вони її не втратили. Ми можемо промовляти до них. Ми повинні робити це просто зараз. Завжди треба старатися промовляти до того доброго, що є в людях. Спробувавши, ми в будь-якому разі нічого не втратимо. А коли люди не спроможуться налагодити співпрацю в ім’я миру, ми можемо втратити все. Я ні з ким не боюся говорити про мир на землі. Якби зараз на вашому місці сидів пан Хрущов, я не думаю, що мені було б ніяково чи незручно говорити з ним про це”.