Йосиф Сліпий - Спомини

Я подякував першому секретареві за його сердечну гостинність і пішов.

Наступного ранку я вже летів назад до Риму.

Монсеньйор Кардінале, отець Морліон і Дон Карло Ферреро того вечора засиділися допізна, слухаючи мою розповідь про події в Москві. Монсеньйор Кардінале сказав, що стан папи дещо поліпшився і завтра пополудні я, мабуть, матиму змогу доповісти про все йому особисто. А поки що кардинал улаштував мені зустрічі з архиєпископом дель’Аква, кардиналом Беа та кардиналом Еженом Тіссераном, головою колегії кардиналів. Для Кардінале було особливо важливо, щоб я докладно розповів про все архиєпископу дель’Аква.

Наступного ранку всі зустрічі відбулися за планом. Кардинал Беа розпитував мене насамперед про реакцію Хрущова на пропозиції щодо нормалізації релігійного життя в СРСР і на прохання звільнити архиєпископа Сліпого. Архиєпископ дель’Аква цікавився не тільки суто релігійними моментами, які порушувалися в розмові з Хрущовим, а й можливістю політичних та ідеологічних змін у Радянському Союзі. На підставі мого звіту він зробив висновок, що тепер склалися як ніколи сприятливі обставини для розширення миротворчої активности папи на міжнародній арені. Він вважав, що будь-яке зволікання може дорого коштувати в тому сенсі, що через брак видимих результатів хрущовська політика мирного співіснування може бути згорнута на невизначений термін. А будь-яку альтернативну політику з боку СРСР будуть реалізовувати люди з ідеологічно й історично обумовленими упередженнями проти Заходу. Дель’Аква особливо переймався укладенням угоди про заборону ядерних випробувань.

Кардинал Тіссеран, голова колегії кардиналів і особа, відома на весь світ не тільки як церковний діяч, а й як учений, чимось скидався на старозавітнього пророка. На його шляхетному обличчі одразу привертали увагу великі карі очі та рудувата борода. Кардинал уважно слухав і дуже мало говорив. Здається, його особливо цікавили останні новини з Китаю.

Відбувши ці зустрічі, ми повернулися у ватиканський Державний секретаріят. Коли ми заходили в браму будинку, мосеньйор Кардінале розповів мені про випадок, що стався в цьому самому місці ввечері 28 жовтня 1958 року, після того, як конклав обрав нового папу.

Тоді сила-силенна людей намагалися протиснутись до Івана XXIII, щоб привітати його з обранням. Їх було стільки, що папські помічники спробували захистити папу — вони провели його в один з будинків Державного секретаріяту й запечатали браму святою печаткою.

Зламати цю печатку — велике святотатство. Але ентузіязм переслідувачів папи, серед яких було багато кардиналів та єпископів, не спадав, і вони увірвалися досередини, мовби ніякої печатки й не було. Пробуючи зупинити їх, кардинал Ежен Тіссеран у відчаї закричав до секретаря конклаву монсеньйора Кардінале: “Зупиніть їх! Зробіть що-небудь! Скажіть їм, щоб зупинились, а то будуть відлучені від Церкви!”

Папа всміхнувся. “Ну гаразд, — сказав він лагідно. — Ви їх відлучите, а я як Святий Отець першим ділом уділю їм цілковите розгрішення”.

Усі засміялися, і напруга відразу спала. Папу затопила хвиля привітальників. То було непросте випробування для 77-річного понтифіка, але він витримав його з честю.

Далі монсеньйор Кардінале розповів мені ще кілька бувальщин про Івана XXIII, що показували його вміння будувати стосунки з людьми. Справді, історичний Вселенський собор став вислідом його прагнення, щоб Католицька Церква розпочала тісніший діялог із навколишнім світом і більше відгукувалась на потреби людей, однаково, католики вони чи ні. Папа не вірив, що Бог карає людей просто за те, що вони не католики. Релігія — це справа особистого сумління. Усі релігії заслуговують на пошану. Навіть невіруючим, що приходили до нього на авдієнцію, папа казав, що молитиметься за них.

Як мені розповіли, рідкісне вміння папи налагоджувати стосунки з людьми і те, якого значення він надавав безпосереднім контактам Церкви з навколишнім світом, виявилося в кількох знаменних випадках. Невдовзі після обрання він вирушив у свою першу поїздку по італійських в’язницях. Коли його помічники просили пояснити, що він там забув, папа сказав просто: “В’язням трохи важче приходити до мене, ніж іншим людям”.

Іншого разу, коли папа вийшов із машини і пішки прямував до своїх апартаментів у Ватикані, до нього підійшов збентежений священик, який благав його помолитися за спаралізовану жінку його приятеля. Папа сказав, що може зробити навіть більше: він особисто провідає хвору — і зразу ж подався до неї додому.