Йосиф Сліпий - Спомини

Я сказав папі, що Хрущов говорив про нього десь у такому самому дусі і звертав увагу на те, що їх пов’язує: селянське походження, сільське виховання, почуття гумору.

“Так точно, — усміхнувся папа. — Коли живеш коло землі, то відчуваєш справжню спорідненість з такими, як ти сам. Як я вже казав, я ніколи й гадки не мав ставити хрест на російському народові. Цей народ має глибоку духовність, яку не можна ігнорувати. І цього ніщо не змінить”.

Папа уважно слухав, поки я викладав найголовніші підсумки мого візиту до Москви, почавши з розповіді про те, як зреагував Хрущов на прохання звільнити архиєпископа Сліпого.

“Я вже багато років молюся про звільнення архиєпископа Сліпого, — сказав папа. — Ви уявляєте, як це — стільки часу бути відрізаним від того служіння, якому ти присвятив усе своє життя, та й від самого життя? Яке у вас склалося враження? Є надія, що архиєпископа звільнять?”

Я сказав, що не можу цього знати. У будь-якому разі ми скоро про це довідаємося. Тоді я переказав папі решту моєї розмови з Хрущовим. Коли я закінчив свою розповідь, папа усміхнувся і сказав: “Тепер важливо зберігати й розширювати всі можливі канали спілкування. Під час жахливої жовтневої кризи навколо Куби перспектива ядерної катастрофи була аж надто реальна. Як ви знаєте, я просив політиків бути максимально стриманими і робити все можливе, щоб розрядити оту жахливу напругу. У Радянському Союзі прислухались до мого заклику, і це мене тішить. Це добрий знак”.

Голос папи зраджував його втому й загальну виснаженість, але говорив він із запалом.

“Я хочу дещо вам дати”, — сказав він. Папа сягнув до шухляди й витягнув звідти свій персональний медальйон. “Сподіваюся, ви не заперечуєте, коли я вручу вам його без офіційної церемонії, — сказав він. — Мені було б дуже приємно, якби ви прийняли цю невелику нагороду за те, що ви зробили для архиєпископа Сліпого”.

Я запропонував почекати, аж поки стане ясно, чи моя місія мала успіх. “Якщо архиєпископа Сліпого звільнять, — сказав я напівжартома, — то, мабуть, цей медальйон мав би дістатися Хрущову”.

Папа всміхнувся.

“Папі не випадає нагороджувати голів держав, — сказав він, — але я дам вам два медальйони. Один для вас. Другий теж для вас, але ним я уповноважую вас нагородити будь-кого, — тут він зробив наголос на слові «будь-кого», — хто б, на вашу думку, цього заслуговував” [930].

Я підвівся, щоб іти.

“Мир у світі — це те, чого найбільше потребує людство, — сказав він. — Я вже старий, але я зроблю все, що зможу, за той час, який мені залишився”.

Папа провів нас до дверей свого кабінету і ще раз подякував за все, що було зроблене для архиєпископа Сліпого.

Поки ми йшли до машини, монсеньйор Кардінале пояснив, що, вживши заходів для зменшення напруги між Сходом і Заходом, Апостольський Престол не мав наміру брати на себе неприродну й небажану для нього роль. Однак у той момент було так багато чинників небезпеки і так мало важелів контролю, що зусилля папи мали величезне значення. Навіть якщо ці зусилля й були подекуди неправильно витлумачені, — сказав Кардінале, — то це не виправдання для бездіяльности чи браку ініціятиви. Коли Івану XXIII й можна що закинути, то це те, що він трактує християнство буквально.

Після того, як Кардінале підвіз мене до готелю й поїхав, я пішов прогулятися. Я мав багато про що поміркувати. Мені подумалося, що наша доба вбачає свої найвидатніші здобутки в царині фізичного руху. Головний предмет захоплення сучасного світу — це люди, що в металевих капсулах намотують кола в космосі, або атоми, розщеплені задля вивільнення їх величезних запасів енергії, або потоки електронів, що доносять до нас картину подій, які відбулися десь за тисячі кілометрів. Але я був переконаний, що жодне з тих чудес руху не залишить такого сліду в історії, як цей 81-річний чоловік, що, згасаючи від раку, використовує свою папську владу задля того, щоб зробити Церкву потужним чинником людської єдности й миру.

Наступного ранку, коли я вже от-от мав вирушити в аеропорт, до готелю прибув монсеньйор Кардінале з великим пакунком.

“Сподіваюся, у вас не надто багато багажу, — сказав він. — Це невеличкий різдвяний подарунок від папи для президента Кеннеді й першої леді. Дозвольте, я вам покажу. Це дуже легко розпаковується”.

З-під обгорткового паперу з’явилася срібна ікона заввишки десь із шістдесят сантиметрів. Монсеньйор Кардінале сказав, що вона датується IX століттям нашої ери.