Йосиф Сліпий - Спомини

Трохи згодом, летячи в літаку через Атлантику, я задумався над життєвими перипетіями, завдяки яким я опинився саме в цій точці простору й часу. Я спитав себе: що б подумав я багато років тому, коли я тільки-но починав працювати в “The Saturday Review”, якби мені сказали, що настане день, коли я летітиму в реактивному літаку над океаном, щоб доставити в Білий дім середньовічну ікону з Ватикану?

На початку січня 1963 року мені зателефонував посол Анатолій Добринін і запросив мене на обід у радянському посольстві у Вашингтоні. Я запитав, — якомога дипломатичніше, — чи цей обід якось пов’язаний із моєю недавньою поїздкою до Москви.

Відповідь була ствердна.

На відміну від більшости посольств, що знаходяться в дипломатичному кварталі за кілька кілометрів від центру міста, радянське посольство розташоване на 16-й вулиці Північно-західного сектора, у серці Вашингтона, за три квартали від Білого дому. То був просторий, по-старосвітському елегантний особняк із крученими мармуровими сходами та високими стелями. У великому фойє, в приймальні, чергував якийсь молодий росіянин. Через кілька хвилин після мого приходу з’явився працівник посольства, що провів мене в приватні покої посла на горішньому поверсі. На виході з ліфта до мене підійшов і представився радянський посол. З ним була його приваблива, модно вбрана дружина, що запросила мене в їхнє помешкання. Посол Добринін був високий, гарної статури чоловік на п’ятому десятку. Він поводився невимушено й без офіціозу. По-англійськи він говорив бездоганно — принаймні, я не зауважив ніяких хиб.

Ми перекинулися кількома фразами, а тоді пішли до вітальні, де був накритий стіл на дві особи. Тут пані Добриніна нас покинула. Посол ще раз подякував мені за те, що я прийняв його запрошення, а тоді вийняв листочок паперу, густо списаний акуратним дрібним письмом. Він пояснив, що з ним зв’язувався перший секретар Хрущов, і ці нотатки — підсумок їхнього спілкування.

“Перший секретар передає вам свої вітання, — почав посол, — і просить поінформувати вас про деякі події, що сталися після вашого візиту. Він радий повідомити, що він визнав за можливе задовольнити ваше прохання щодо архиєпископа Сліпого. Як він і обіцяв, він уважно розглянув це питання. Вам буде приємно дізнатися, що з архиєпископом усе гаразд і невдовзі він, як ви й прохали, буде звільнений.

Перший секретар зробив цей крок у тому дусі, в якому проходила й ваша з ним розмова, коли ви обоє визнали велике значення боротьби за мир. Це вияв його високої пошани до папи Івана XXIII й до зусиль, яких докладає Його Святість задля утвердження миру в світі”.

Тоді посол запитав, чи нема в мене побажань щодо того, яким чином мало б відбутися звільнення Сліпого. Чи Апостольський Престол бажає, щоб архиєпископа доставили на якусь нейтральну територію, як-от у Відень, і там передали представникам Ватикану? Він висловив певність, що Хрущов погодиться на будь-який варіянт, запропонований від Ватикану.

Я сказав, що отець Морліон, який приєднається до нас десь за годину, негайно передасть цю добру новину у Ватикан і попросить вказівок щодо того, як краще було б зорганізувати звільнення архиєпископа. І хоч я не уповноважений говорити від імени Апостольського Престолу, я впевнений, що вірно передам почуття і самого папи, і тих ватиканських урядників, з якими я обговорював свою поїздку, коли висловлю щиру радість і вдячність за отриману сьогодні добру звістку.

Посол сказав, що він особисто теж радий такому повороту подій з огляду на ті широкі можливості, які це відкриває в плані утвердження миру в світі. Він сказав, що перший секретар готовий розглянути й інші мої пропозиції щодо релігійної ситуації в Радянському Союзі. Я відповів, що, як мене недавно поінформували, невдовзі до Сполучених Штатів приїде кардинал Беа, відповідальний за відносини з християнами-некатоликами. Мені сказали, що кардинал був би радий поговорити з послом про ці справи.

Посол сказав, що радо скористається нагодою зустрітися з кардиналом, коли той прибуде до Нью-Йорка. “В кожному разі, — ще раз наголосив посол, — незважаючи на деякі невтішні події, що мали місце після Карибської кризи, тепер гору беруть позитивні тенденції”.

Це підштовхнуло посла до того, щоб поділитися деякими особистими спогадами. Він зауважив, що тепер справді відкриваються великі перспективи — такої сприятливої ситуації не було ще з початку 1960 року, коли інцидент з літаком-розвідником U-2 спровокував різке погіршення американо-радянських відносин [931]. Посол сказав, що тоді, в 1960-му, він особисто займався цією проблемою. Протягом п’яти днів після того, як був збитий U-2, Хрущов нічого не говорив на цю тему, сподіваючись, що інцидент не вийде на яв. Але в Стамбулі інцидент набув розголосу. “Навіть після цього, — казав посол, — Хрущов запевняв уряд, що американський президент нічого не знав про польоти над радянською територією. А тоді з Вашингтона прозвучала заява про те, що польоти санкціонував сам президент. Це, по суті, ставило хрест на перспективах запланованої зустрічі в верхах у Парижі, а проте Хрущов вирішив таки поїхати до Парижа в надії, що президент якось прояснить цю ситуацію. Посол був разом з Хрущовим у Парижі, коли надійшов сигнал, що президент хотів би приватно зустрітися з першим секретарем і обоворити справу з U-2 Як розповів посол, Хрущов погодився на зустріч, а проте вона так і не відбулася — і Хрущов так і не зрозумів, чому.