Йосиф Сліпий - Спомини

Насамкінець я висловив сподівання, що я не помилився, запевнивши папу, що перший секретар не потрактує ці газетні публікації як порушення Ватиканом узятих на себе зобов’язань. Тут я послався на текст, що був надрукованій у рамці на першій шпальті “Osservatore Romano”: “Останніми днями в пресі з’явилися й набули поширення неправдиві відомості про справу архиєпископа Сліпого. Апостольський Престол та архиєпископ Сліпий цілковито відмежовуються від цих повідомлень”.

Хрущов нічого не відповів на мій лист із поясненнями, та й посол Добринін більше до мене не дзвонив. Фактично, аж до своєї наступної зустрічі з Хрущовим, що відбулася через три місяці, я не знав, чи не зашкодив цей нещасливий випадок заходам Апостольського Престолу, спрямованим на звільнення інших ув’язнених єрархів та й узагалі на поліпшення релігійної ситуації в СРСР.

Тим часом відносини між Сполученим Штатами й СРСР, здавалося, знову похолоднішали. Той позитивний імпульс, який виник після подолання Карибської кризи, уже вичерпав себе. Як умову заборони ядерних випробувань Сполучені Штати вимагали вісім інспекцій на рік. Хрущов заявляв, що допускає не більш як три інспекції — або ніякої угоди. Він закидав Сполученим Штатам, що вони відмовилися від своєї ж пропозиції, яку американський посол Артур Дін [932]зробив був радянському послу Василю Кузнецову [933]в Женеві. В самих Сполучених Штатах лунали дедалі настирливіші голоси за відновлення надземних ядерних випробувань. Звучали заяви про те, що американські науковці на порозі важливого прориву в галузі атомних озброєнь, і, щоб завершити свої дослідження, їм треба провести низку випробувань. Також стверджувалося, що надземні випробування конечні для розробки ракет-перехоплювачів. Вимоги про відновлення випробувань гучнішали з дня на день. Весь той прогрес, якого вдалося досягти в плані зменшення напружености й стримування гонитви озброєнь, почав сходити нанівець.

На початку 1963 року в Римі побував зять Микити Хрущова Олексій Аджубей, який мав зустріч з папою Іваном XXIII — то була своєрідна відповідь на мій візит до Москви в грудні 1962-го [934]. На жаль, візит Аджубея не уникнув пильної уваги преси, і в результаті стали ширитися усілякі непорозуміння щодо того, з якою метою папа приймав такого високопоставленого комуніста. В пресі почали з’являтися домисли про те, що папа має намір офіційно визнати комуністичний суспільний лад.

Загальне відчуття сповзання в нову кризу поглиблювали й новини з Далекого Сходу, які показували, що китайське керівництво робить дедалі активніші спроби використати зростання напруги між Сходом і Заходом в своїх інтересах шляхом загравання з Москвою та різноманітних відозв до комуністичних партій усього світу.

Отець Морліон, який тільки-но повернувся з короткої поїздки до Риму, розповів мені, що Ватикан вельми занепокоєний тими хмарами, які несподівано згустилися над справою миру. “Про те, якою серйозною видається папі ситуація, що склалася, свідчить — казав Морліон — хоча б те, що він має намір видати велику енцикліку про мир, яка буде опублікована за кілька тижнів. Це, безперечно, буде документ історичної ваги”. За словами Морліона, в ньому мали знайти відображення ті прогресивні ідеї, які я чув від архиєпископа дель’Аква під час свого грудневого візиту в Рим.

Отець Морліон сказав, що звільнення архиєпископа Сліпого викликало в папи й загалом у католицької єрархії глибоке почуття вдячности Богові. Кардинад Беа, близький приятель архиєпископа Сліпого, був в особливому піднесенні й цікавився, чи не можна було б ужити таких самих заходів для звільнення Празького архиєпископа кардинала Йозефа Берана, який теж уже багато років перебував за ґратами [935]. Чи не погодився б я на ще одну місію?

Груднева подорож до Москви коштувала мені тривалого нападу дизентерії, яка залишила мене геть ослаблим. Я сказав отцю Морліону, що, можливо, було б краще, якби за цю справу взявся хтось інший. Він відказав, що йому б не хотілося випробовувати моє здоров’я, але в таких справах конче потрібна тяглість — хто почав справу, той і веде її далі.

Наступного тижня, приїхавши у Вашингтон, я зустрічався за обідом з Ральфом Данґаном. Я запитав його, чи вважав би він за доцільне, щоб я ще раз з’їздив до Москви. Ральф сказав, що порадиться про це з державним секретарем Діном Раском [936].

Через кілька днів я знову побував у Вашингтоні — мене запросили на обід з державним секретарем. У розмові Раск висловив занепокоєння тим, що переговори про заборону ядерних випробувань зайшли у безвихідь. Він не бачив шансів на те, щоб Сполучені Штати відмовилися від своєї вимоги про вісім інспекцій на рік. Твердження Хрущова про те, що посол Дін пропонував послу Кузнецову домовитися про три інспекції, цілком безпідставні. Раск мав про це докладну розмову з послом Діном і пересвідчився, що радянський представник хибно зрозумів зроблену йому пропозицію. В кожному разі, сказав він, переговори про заборону ядерних випробувань грозять от-от зав’язнути в непереборних труднощах. Якби я зустрівся з першим секретарем і якби в нашій розмові спливло питання про заборону випробувань, то — вважав Раск — я міг би запевнити Хрущова, що Сполучені Штати справді прагнуть досягти порозуміння в цій справі. Зокрема, на його думку, я міг би запропонувати, щоб переговорники з обох сторін тимчасово відсунули набік питання про кількість інспекцій і обговорювали всі інші важливі моменти угоди — а їх десь із півдесятка. А коли переговори про всі інші аспекти угоди будуть завершені, Хрущов і президент Кеннеді могли б зустрітися й особисто полагодити питання про інспекції. Я був уповноважений заявити, що Кеннеді цілком певен: він і перший секретар, діючи в дусі добросовісної співпраці, могли б швидко досягти згоди щодо прийнятної кількости інспекцій.