Йосиф Сліпий - Спомини

Щоб відповісти на питання, чому патріярх вирішив закінчити свою оповідь ось так, майже на півслові, треба знову повернутися до обставин появи “Споминів”. Йосиф Сліпий ніколи не ставив собі за мету написати автобіографію. Цей текст мав розповісти не так про нього самого, як про мученицький шлях “мовчазної Церкви”, про тихе, часто непомітне свідчення віри багатьох священиків та вірних, про долю українського народу, гнобленого, переслідуваного, але нескореного.

“Спомини” — це данина історії; вони написані патріярхом з усвідомленням власної відповідальности за збереження трагічного і водночас героїчного досвіду своїх одновірців. Навіть описи дитячих та юнацьких років майбутнього єрарха та ісповідника віри не зосереджуються на його біографії, а через призму сприйняття автора розповідають нам про життя, звичаї, проблеми й тогочасні виклики його церковного й суспільного оточення.

Виїзд митрополита Йосифа Сліпого з СРСР на Захід ознаменував собою завершення певного періоду як у його власному житті, так і в житті його Церкви. Митрополит усвідомлював, що позаду залишився важливий і водночас болючий досвід переслідування та терпінь, про який мало хто зможе розповісти і який треба зберегти для історії, для наступних поколінь. Відтоді розпочався якісно новий етап його життя, на якому Йосиф Сліпий намагався надолужити “втрачені” 18 років ув’язнення плідною працею на благо Церкви і народу. Тож не дивно, що, віддавши данину історії, Йосиф Сліпий цілковито присвятив себе тій діяльності, якій завжди мріяв віддати все своє життя.

Тож протягом свого завершального 20-ліття він наполегливо й послідовно намагався втілювати ті плани та проекти, які виношував у своєму серці ще з часів навчання та праці в Богословській академії, про які мріяв у період свого ув’язнення та заслання. Багато його слів та діянь виявилися дійсно пророчими, і в їх сповненні та актуальності ми самі могли пересвідчитися вже у наші часи. Однак тоді, на початку 1960-х, вони видавалися багатьом просто фантазіями чи старечими ілюзіями. Мало хто вірив у їх реалізацію.

Уже в перші роки свого перебування в Римі він зробив реальні кроки в напрямку визнання патріяршого статусу УГКЦ, заснував Український католицький університет, започаткував монастир Студіон, що мав стати центром обнови монашества, розпочав будівництво собору Святої Софії як символу єдности всіх “у розсіянні сущих”. Він відвідував українські поселення, скликав синоди єпископату і скріплював синодальний устрій Церкви, старався об’єднати усіх вірних та єрархію навколо ідей помісности й патріярхату [938].

Літа минали, труднощів не бракувало, і вже передчуваючи свою кончину, в останні роки життя, передусім з нагоди свого 90-ліття у 1982 р. і 20-ліття свого визволення у 1983 p., патріярх Йосиф написав свої прощальні послання як напуття для майбутніх поколінь. У них він наголошує, що вважає себе продовжувачем справи свого великого попередника на Галицькому престолі: “Так Слуга Божий Митрополит Андрей, як і я, молимося, працюємо і змагаємося, щоб цим ідеям простелити шлях до загального признання” [939]. Він прощається зі своїм народом словами: “Можу, отже, сказати словами Євангелії, що «вже і притчами не промовлятиму до Вас» (Ів 16:25), і ці слова хай будуть для Вас висловом моїх поучень, піднесення на дусі і моєї любови до Вас, моє Духовне Стадо, мій дорогий український народе, якого я є сином і якому я старався ввесь вік свій служити” [940]. Він виразно усвідомлює, що не йому судилося збирати плоди своїх зусиль, одначе “почату працю треба продовжувати і її завершувати. Ще стільки осталось для виконання. Та Господь звичайно так заряджує, що «один сіє, а хтось інший жне» (Ів 4:37)” [941]. Його “Заповіт-Завіщання” могутнім кінцевим акордом закликає майбутні покоління України до стійкости та витривалости у вірі.

З цими думками великого Ісповідника доручаємо читачам, майбутнім поколінням, цей унікальний твір патріярха Йосифа, який, без сумніву, увійде до першоджерел історії та мартирології нашої Церкви у XX столітті.

о. Іван Дацько, Марія Горяча

Вкладка І (після с. 128)

1. Родинне дерево Йосифа Сліпого

2. Родинна хата, у якій пройшло дитинство Йосифа Сліпого

4. Спільна могила батьків Йосифа Сліпого, брата Романа та сестри Євгенії

3. Церква у с. Заздрість, збудована на кошти Романа Дичковського, діда Йосифа Сліпого

5. Йосиф Сліпий під час навчання за кордоном