Йосиф Сліпий - Спомини

Після обіду з держсекретарем Раском я зустрівся з послом Добриніним і запитав, чи не передав би він Хрущову моє прохання про ще одну зустріч. Через тиждень посол подзвонив мені і сказав, що Хрущов буде радий бачити мене в Москві 12 квітня. Я повідомив про це Ральфа Данґана і держсекретаря Раска.

Напередодні мого від’їзду до Москви мені зателефонували з Білого дому. На лінії був президент.

“Щодо вашої поїздки, — сказав він, — то Дін Раск уже казав вам, що ми сподіваємося на розблокування переговорів про заборону випробувань. Я не сумніваюся, що Хрущов вважає, начебто Сполучені Штати самі виступили з пропозицією про три інспекції, а тоді самі ж від неї відмовилися. Однак він помиляється. Тут він спирається виключно на звіт Кузнецова про його розмову з Діном. Він напевно скаже вам, що посол Кузнецов уміє уважно слухати й докладно переповідати почуте. На це можете відповісти, що посол Дін має таку саму репутацію й повагу з боку президента США.

Ви також можете сказати, що я не маю ніякого бажання сперечатися про те, чия версія — Діна чи Кузнецова — ближча до правди. Можливо, вони обоє мають рацію. Я вважаю, що тут сталося звичайне непорозуміння без ніякого обману з одного чи другого боку. Спробуйте схилити Хрущова до думки, що йдеться про непорозуміння й не більше. Нема потреби ставити під сумнів чесність і правдомовність чи то посла Діна, чи то посла Кузнецова. Це дасть змогу почати все з чистого аркуша.

У кожному разі, я впевнений, що ви зможете переконати Хрущова, що я добросовісно підходжу до переговорів і справді хочу домовитися про заборону випробувань”.

Президент побажав мені удачі й попросив зв’язатися з ним після повернення з Москви.

На цей раз, пам’ятаючи, що казав мені Хрущов під час мого попереднього візиту, я вирішив узяти з собою двох моїх дочок: двадцятиоднорічну Андреа, тоді вже студентку коледжу, і вісімнадцятирічну Кандіс, що саме закінчувала середню школу.

Два дні ми провели в Римі. Як і попереднього разу, я бачився з монсеньйором Кардінале, архиєпископом дель’Аква й кардиналом Тіссераном. Мені було прикро чути, що папі стало гірше. Тепер він дедалі частіше мусив виконувати свої папські обов’язки, не встаючи з ліжка.

“Нова енцикліка готова; це буде велична спадщина, яку залишить по собі папа, — сказав монсеньйор Кардінале. — У ній говориться про фундаментальні питання війни і миру. Називатиметься вона “Pacem in terris”. Ми пов’язуємо з нею великі надії. Я зможу показати вам її вже за кілька хвилин. Її от-от принесуть з ватиканської друкарні. Я вже доручив перекласти її на російську мову [937]. Можливо ви захочете взяти з собою примірник для пана Хрущова. Так він зможе ознайомитися з нею ще перед її офіційною публікацією в п’ятницю”.

За півгодини чи трохи пізніше прибув кур’єр із першими друкованими примірниками нової енцикліки Івана XXIII. Я спостерігав, як монсеньйор Кардінале акуратно виймає брошури з жовтого конверта. Неважко було здогадатися, що він зіграв немаловажну роль у роботі над цим документом. Коли він гортав сторінки брошури, на його обличчі можна було прочитати великі надії.

Коли принесли російський переклад енцикліки, монсеньйор Кардінале переглянув зі мною головні пункти документу, на які варто було б звернути увагу першого секретаря. Він особливо наголошував на тих моментах, де йшлося про потребу заборонити зброю масового ураження та про небезпеку, яку несуть ядерні вибухи майбутнім поколінням людей.

“Ми маємо великі надії, — повторив він. — Дуже великі надії. Це сміливий документ. Найкраще, що створив цей видатний папа”.

Далі я мав зустріч з кардиналом Беа та отцем Шмідтом. Кардинал розповів мені драматичну історію про прибуття архиєпископа Сліпого до Риму. Навіть тепер, через три місяці, архиєпископу важко було усвідомити реальність своєї свободи.

“Було б чудово, якби можна було добитися звільнення також і Празького архиєпископа Берана, — сказав він. — Я знаю, що цим разом першого секретаря може бути важко переконати через ті жахливі перекручення, що з’явилися в пресі після прибуття архиєпископа Сліпого в Рим, але я впевнений, ви зробите все можливе”.

Із цим заохоченням та сигнальним примірником “Pacem in terris” російською мовою я разом з дочками полетів до Москви […].

Читаючи “Спомини” Йосифа Сліпого, співпереживаючи разом із ним нелегкі етапи його життєвого шляху і дійшовши до останньої сторінки, читач, напевно, з деяким розчаруванням виявить, що ця автобіографічна оповідь не має якогось логічного завершення чи підсумку, а раптово обривається на події перетину радянського кордону в лютому 1963 p., після звільнення митрополита з табору. Таке закінчення виглядає доволі дивним і вимагає бодай якоїсь короткої підсумкової рефлексії про описаний у спогадах відрізок життя цього непересічного чоловіка. Цікаво було б не лише довідатися з уст самого автора, як він оцінював пережите і вистраждане, але й що з ним відбулося далі, упродовж наступних 20 років. Та все це залишилося поза текстом “Споминів”.