Йосиф Сліпий - Спомини

З наших священиків були там: о. Микола Ревть з Поздяча, о. Степан Яворський, що був префектом Малої семінарії в Перемишлі і парохом на Болоню [692], о. Володимир Тернопільський476 [693], о. Дребітко — василіянин з Закарпаття [694], о. Лукашевич [695], о. Василик [696], о. Блавацький, о. Поточняк, який потім зійшов з розуму [697]. Був він дивний: або дуже ніжний, або дуже строгий. Неясно було з ним вже в семінарії. Одного студента богословії я навіть там висвятив на священика [698].

З литовців були там: о. Равда [699], о. Сваринскас [700], о. Бальчунас [701], о. Рачунас [702], і о. Маркевічюс [703]— єзуїт. А з поляків: о. Кульчинський [704], о. Джепецький488 [705]і ще один [706]та один румун.

У тому ляґрі не лаялися, не кляли, не крали, а це вже було дуже багато. Якось я там простудився і заслаб на запалення легенів. Лікар положив мене до стаціонаря, але по двох днях “опер” мене викинув з 39° горячки. Я лежав в бараку і о. Сваринскас — фельдшер, приносив мені антибіотики від о. Рачунаса (маріянина), які він одержував від мами з Америки. І так я якось, слава Богу, піднісся. За мною там страшенно слідили. В бараку, в якому лежало двадцять кілька “вєруючих”, сім-вісім біля мене було шпіонів. Начальник санчасти мусів мене відіслати до центрального ляґпункту, а там був лікар-поляк, який мене трошки полічив, і якось по місяці чи півтора мене відіслали назад до ляґра “вєруючих”.

У ляґрі прийшло нове розпорядження, що забороняло, зглядно обмежувало, посилки, тільки одну на чотири місяці по п’ять кілограмів. Мене там переслідували на кожному місці. Запровадили лекції комунізму і треба було на них ходити та слухати нісенітниць малообразованих ідіотів. Раз вигнали мене вночі на якусь роботу. Начальство було переконане, що я не вийду, одначе мені порадили піти. І тої ночі було три-чотири контролі впродовж двох годин, від найвищої до найнижчої, щоби провірити, чи я вийшов на роботу. Після того товариші недолі мене звільнили і казали вертатися до барака.

Ляк пішов по “верующих”, коли зачали з-посеред нас вибирати і вивозити на одинадцятий чи п’ятий ляґпункт до суворої тюрми. Між іншим, взяли о. Кульчинського, о. Василика, о. Сваринскаса і багатьох інших. Я зауважив, що відношення начальства ставало дуже прикре і суворе, і вкінці о. Яворський, що працював в бюрі, сказав мені, що вже є розпорядження, щоби мене перевести до тюрми на основі четвертого позаочного присуду [707].

Якось “опер” сказав мені, що мене підозрівають, що я при помочі “княжни” Татяни (вдаваної дочки царя Миколи II) хотів робити контрреволюцію. На те я написав до ґенерального прокурора, що в 1946 році мене за те не судили, хоч мали там всі акти. А в 1953 р. в Москві мені казали, і питали, чому я нічого не помагав Татяні та й що я ставився до неї легковажно, а тепер по 14-ти роках хочуть виточувати мені новий процес о зраду стану і контрреволюцію.

П’ятий ляґпункт мав десь в промірі один кілометр, а може більше. В ньому була частина, відгороджена кільчастим дротом, зі своїм окремим конвоєм, і з того барака могли свобідно виходити на вулицю та до спільних місць. В нім сидів о. Кульчинський [708]і один перемиський священик, якого посадила його “старша сестриця”. В другій частині був третій відділ, знову відгороджений кільчастим дротом і з окремим суворим конвоєм і наглядом. В ньому була закрита тюрма, з якої виводили спосібніших і сильніших на роботу. Там сидів о. Сваринскас. До тої тюрми зібрали і найбільших бандитів, і там щотижня були якісь бійки та морди. Я сидів в одній камері з о. Сваринскасом і ще одним українцем, православним, що прийняв католицьку віру. Між “вєрующими” їх було таких трьох, які очікували від мене священства. Ними займався о. Яворський і о. Ревть. Сиділо там і кількох п’ятдесятників.

Виводили раз на добу до спільних місць. Часом, якщо був добрий конвой, то мені позволяли вийти пополудні. Але тоді протестували єговісти і кричали, що мені позволяють на якісь привілеї. Я там сидів кілька місяців і дуже ослаб [709], і пішов до лікаря, але він поступив по-звірськи і навіть не хотів нічого слухати. Завдяки о. Сваринскасові я одержав деякі ліки, але опісля о. Сваринскаса від мене забрали, а о. Василик вернувся до ляґра “вєрующих”.

Не знаю, чи з якогось співчуття, начальник тюрми дав мені бушлат. Одначе зміна надзору була жорстока, лайлива і звірська. В тому раз вечером визвав мене начальник політчасти і зачав мене допитувати, як мені тут поводиться: “Как поживаєте?” Я зробив великі очі і сказав: “Та Ви хіба не знаєте, що тут виробляється?” — “Ви болєєтє? — питав далі. — Ми заберемо вас до стаціонаря. Завтра прийдет к вам начальник лаґеря”. Я думав, що це якась фарса, але справді на другий день прийшов начальник, і мене перевели до стаціонаря, значить до першого відділу. Було це при кінці 1962 року. Я мав вже там ліжко, луччий харч, навіть часом кусок м’яса. Одначе я не знав, що це сталося, чому така зміна. Тим часом дехто з надзору кричав: “Його Римський освобождаєт”. Я навіть дістав позволення піти до бібліотеки, в якій бібліотекарем був жид, який займав колись видне становище. Він, даючи мені книжки, казав: “Якщо не будете мати часу принести, то передайте через культторга”, – який мене припровадив до бібліотеки. Він вже був у курсі справи і знав, що мене мають освободити. Був там доктор Кархут, і він також чув, що мене мають освободжувати. А лікар, що так перше по-звірськи зі мною поводився, став безлично чемний і прохав, щоби я зле про нього не говорив. Аж мені надоїдав своїми помочами і розмовами.