Йосиф Сліпий - Спомини

Було там і наших з 20 священиків, кільканадцять литовських католиків, кількадесят православних. Були там і жиди, і одному з них я розповідав, що можна бути жидом і християнином. Багато мені там розказували, хоч начальство дуже вважало, щоб я не стикався зі своїми. Віруючі часом влаштовували собі там спільний час, але я не брав участи, щоби не звертати на себе уваги, бо за мною дуже слідили шпіони. Я правив там Службу Божу і написав кілька послань. Позичав я книжки від російських студентів, а було там сім ревізіоністів. Вони були противниками комуністів і приготовляли якісь реформи. Голодували на знак протесту, але потім погодилися. І показалося, що між ними один чи два були чесні, а решта всі продажні, без характеру. Один з них був секретарем (районовим чи обласним) партії. Котрийсь з них підійшов раз до мене, коли вони вже завернули “зі заблудшої дороги”, і прохав мене, щоби я опублікував заяву від українців — лояльности і злуки з Великою Росією, бо це мало би велике значіння і поліпшило би мою долю та нашої Церкви. Я сказав, що я не є жаден політик, але він далі переконував мене, одначе нічого з того не вийшло. Я лише бачив, які вони хиткі і підлі у своїх переконаннях і діяннях, та й що ніколи не можна на них рахувати.

Між іншим написав я там довшу й основнішу статтю про канонізацію святих в Княжій добі, яка мабуть десь там зберігається.

“Опером” був там Агафонов, що сліпо виконував розпорядження з Москви, раз чемний, раз звір. Прихильним був поштмайстер, але його скоро забрали. Був там ще один офіцер з Галичини, вихованок КҐБ, який звірством перевищав всіх інших — справді яничар. І, загалом, галицькі надзирателі — це були неперевищені в підлості звірі і яничари.

Я був простудився і лежав, і тоді мені сказали, що приїхали якісь слідчі, викликають різних священиків і запитують за мною. На третій день мені сказали збиратись, але я не хотів їхати, казав, що не можу, бо маю високу горячку. Та начальник запевнив мене чемно, мимо звірського поведения надзирателів, щоби я не боявся і що в дорозі буду якнайкраще заосмотрений і бережений. Не було ради, мене вивели за вахту і завели на стацію. Конвой мене лишив, а приступив до мене якийсь світський і зачав зі мною говорити, але я зараз звернув йому увагу, де мої речі, <���одначе їх берегло двох старшин> [681], яких я пізнав з Київської тюрми. Коли над’їхав поїзд, мене посадили до окремого переділу, а не до вагона в’язнів. На Потьмі ми пересіли до московського поїзду, в переділ з постелею. Коли я спитав: “Куди мене везете?” — він відповів: “До Києва. Вище начальство хоче з вами говорити”. Я харчувався в реставраційнім вагоні. В Москві міг я трохи відпочити. Автомашинами ми переїхали з Казанського двірця на Київський і дальше до Києва.

У Києві на стації чекало дві машини, завезли мене до тюрми на вулиці Короленка, 33. Всі були здивовані, хто там має приїхати, бо в’язнів возять “чорним вороном”, а не машинами. Мене завели до камери, в якій було ліжко, диван на підлозі і на стіні, столик та крісла, чиста гостинна, харч окремий, чого в тюрмі не буває. Підполковник Купцов спитав мене, чи я не згодився б працювати в Академії наук як науковець. Я сказав, що то не виключене, думаючи, що там зможу познайомитися з київськими умовинами. Але то була тільки сповидна пропозиція, бо тоді делікатно зачали мені предкладати і прохати, чи я би не сказав одного словечка проти Папи. І тоді ціль мого привезення до Києва та гарного приміщення в тюрмі стала мені ясною.

Вернувши до камери, я став думати про Церкву нашу, а не про себе, тим більше, що в Москві вже була справа майже вирішена. Я написав тоді довгий меморіял до Підгорного в справі нашої Церкви, викладаючи йому і опрокидуючи їх знищення Католицької Церкви з українського державного становища [682]. Відповіді я не одержав, але КҐБ на жадання одержало цей меморіял від Підгорного. Писав я і до прокурора [683], але то нічого не помагало.

Опісля говорив я з начальником оперативого відділу, який є відділений від слідчого відділу, і він тоді потвердив, що в 1945 році мені предкладали Київську митрополію, але я не прийняв. Він витягнув зі сейфа “Християнський Голос” [684]і показав мені. Дуже негодували вони тоді на українську Малу семінарію в Римі, на архиєпископа Івана Бучка, що захворів і успокоївся, на отця Назарка [685], питаючи, пощо його спровадили до Риму і чому усунули кардинала Тіссерана зі Східної Конґреґації, про Івана XXIII, про Ватиканські архіви і таке інше.