Йосиф Сліпий - Спомини

Коли переїжджав через Сибір американський віце-президент Річард Ніксон зі своїм почотом, то мене тримали приблизно місяць у Новосибірську, бо не відсилали до ляґрів жодного заквагона, щоби американці не бачили і мали добре вражіння. На тих пересилках в часі етапу я нераз голодував і прямо гинув. У ляґрі під Камчаткою були і деякі наші селяни, котрі часом мені помагали, траплявся також добрий лікар, зглядно лікарка. Там стрінув я також і доктора Кархута, що попав другий раз в ляґер. Був там також ще один наш лікар, чи не Лотоцький, дуже порядна людина. Він мав родину у Львові.

У ляґрі сидів, між іншим, один грузин, секретар партії в районі і кандидат на міністра. Його дуже переслідували і так само, як мене, викидали з горячкою з больниці, а все те робив мабуть Аранов, огидний і підлий жид-адвокат, що шпіонував всіх і вся і продавав, щоби лише самому примилитися, і доносив все до “опера”. Цей грузин інформував мене про відносини до реліґії, про різні рішення, облегшуючі церковне становище. Його судили за те, що він збирав імена розстріляних грузинів.

У стаціонарі я лежав з одним хлопцем, хворим на легені. Він був дуже спокійний, і я йому час до часу помагав, дещо давав, що мав. Вкінці я спитав його, за що він сидить, бо не виглядав ні на злодія, ні на бандита. А він відповів мені: за то, що забив батька. “За що ж ти його забив?” — питаю. — “За те, що він покинув маму, — зачав оповідати. — Мама була селянка. Як тато пішов на війну, там дослужився ранґи полковника і, коли вернувся, не хотів вже з нами бути. Нас було п’ятеро дітей, і ми були б погинули, якщо би стрий нам трохи не помагав і не привозив харчів. Тато сказав мамі, що її покидає, бо вона проста жінка, а мусить взяти собі таку, з якою він міг би являтися в товаристві. Коли він раз ішов зі своєю наліжницею-баришнею по Козачинську, де він був начальником МВД, я кинувся на нього і заколов його ножем. Він впав трупом. На кам’яній плиті його пам’ятника написано, що він впав з бандитської руки свого сина”.

У 1959 році, десь в місяці травні, почали приготовляти новий етап, бо поширювались чутки, що американські літаки викрадають політичних в’язнів.

Серед численних підпільників було вже багато запроданих. Я здибав там чотирьох чесних, що терпіли і добре держалися. Один був з Дарахова, і він раз сказав мені: “Я стараюся, щоби не зробити щось нечесного” [674]. Крім цього були ще Дишкант [675], Каваців [676]і один фельдшер.

У Харкові помагала мені одна лікарка, старша особа. Там, в тюрмі, стрінув я чотирьох з України: адвокат, начальник поліції, начальник пропаґанди і прокурор. Їх посадили за те, що вони хотіли самостійної України, бо хоч вони марксисти-комуністи, то думали про відірвання України від Росії.

Там в Харкові, в тюрмі, помер о. Йосиф Осташевський, парох Підберізець коло Львова. Мав його лічити якийсь наш фельдшер, як оповідав доктор Дзерович.

Сидів там і о. Йосиф Купчинський [677]— поляк, парох з Києва, який вже знав всі дороги і стежки, але його небаром забрали.

У ляґрі під Камчаткою відносини були огидні: воші, нечистота, бруд і дизентерія. Я дістав там посилку, за яку лікар давав мені “марганцовку” — калій гіперманганікум, який скоро зафіолетує шклянку води, і то є дезинфекційний середник, і тим я охоронився від дизентерії. Цей самий лікар (фельдшер) відіслав мене до шпиталя і, завдяки докторові Лотоцькому [678], мені вдалося там <���видержати> [679]до етапу. А на етап зібрали цілий ешелон, їхав в ньому і доктор Лотоцький та доктор Кархут. Я мав каву, і тою кавою ми рятувалися. Ешелон їхав десь місяць до Мордовії, до Дубровлагу.

Там ляґери поперемінювали, очевидно, щоби затирати сліди. Нас привезли на сьомий ляґпункт. За мною вже питали всі начальники ляґрів і КҐБ, за що то мене другий раз судили і посадили. Від довшого часу вели там слідство, допитуючи, хто мене знає, щоби я не мав зв’язків і т. д. По довгих ревізіях і обшуках мене взяли на сьомий ляґпункт. Кажуть, що “опери” і їх помічники повиходили аж на вахту, щоби слідити, хто з в’язнів буде мене зустрічати. Нас запровадив конвой до якогось порожнього барака, і там до нас прийшов адвокат Дишкант, приніс мені чаю, цукру і хліба та дуже мною зайнявся. Та й інші наші в’язні, галичани, радо помагали. Я там переночував, відправив Службу Божу, і принесли горячої води. Але небаром прийшов начальник і сказав мені збиратися, бо мене провадять до іншого ляґпункту. Я сказав йому, щоб дозволив мені відпочити, бо я змучений етапом — дорогою, та й не маю сили нести клунків. Він сказав мені, що то недалеко, і що дадуть підводу, щоби тільки я збирався. І не було ради, я мусів збиратися, мене запровадили до ляґпункту, віддаленого один кілометр, що називався “лагпунктом верующих” [680]. До того ляґпункту збирали всіх людей, хто як-небудь вірив в Бога: католиків, православних, протестантів, різних сектантів, єговістів, п’ятдесятників, суботників, мусульман і кількадесять шпіонів.