Йосиф Сліпий - Спомини

Мене возили по Києву, я міг тоді побачити перший раз Хрещатик, Володимирський і Андріївський собор, міг купити собі просфору в церкві. Був у Печерській Лаврі. До Софійського собору вже мене не возили, хоч обіцяли. Возили до лікаря машиною, а не “чорним вороном”. Начальник тюрми тримався приписів. Він знав мене ще з 1945 року. Попереднього усунули, мабуть, за звірства, а його призначили.

Кілька разів був я в міністра. Елеґант першої кляси, вбраний, як князь, в сивій кримці. Поводився він дуже зарозуміло. Коли приймав який телефон, то пускав радіо, щоби я не чув його розмови. Він мав бути з них найінтеліґентніший, бо написав кандидатську працю на магістра. Він став мене одного разу високопарно переконувати про неправильність Унії, про безосновність нашої Церкви, що повинні були тоді разом з рускими вдарити на Рим, злучитися з Могилою і т. д. На те я йому відповів: “Будьте спокійні, наші єпископи, що прилучилися до Риму, сто разів ліпше визнавалися в тодішних умовинах, ніж ми нині обидва разом. І Могила був за Унією, і Нікон був за Унією, та й з ким ви хотіли б нападати на Рим?” У Маклакові простудіював я цілу історію так, що мав я її наглядно перед очима. Міністер викликав мене ще раз, і тоді я прийшов вже з писаним рефератом, який я йому відчитав, і він його забрав, щоби його простудіювати [686]. В рефераті, між іншим, написав я, що свої основні тези комуністи забрали від християнства, що перша комуна була християнська, що Церква вже існує приблизно 2000 років, а комуністи несповна 50 років, що Папи боронили нашу Церкву і нас перед винародовленням, і я мав би кусати ту руку, яка нас боронила? “Ви громите і нищите нашу Церкву і мене, а Папа стає в обороні. Отже, мав би я бути тим чорним невдячним сином? Хоч наша Церква переслідувана на Україні, то вона відроджується на еміґрації. Ви грозите мені, що повезете мене на суд народу до Львова, а чому ж ви не везли мене в 1945–1946 роках, коли народ складав мільйони рублів, щоби я відповідав з вільної стопи. Ваш попередник-міністер в сусідньому кабінеті в 1945 році сказав мені виразно: “Якщо би ви не були митрополитом, ви би тут не сиділи”. А він підхопив, додаючи: “За то його й усунули” [687]. — “І ви судили мене, — продовжував я, — в сусідстві вашого кабінету, вночі, без прокурора і без оборонця. А тепер, коли маєте ввесь апарат в своїх руках і можете зібрати публіку, яка вам потрібна, то очевидно, вони не тільки будуть кричати “враг народа”, але і “распни, распни”. Я так само згадав йому про винищування нашого народу, про розстріли, та й що Москва в 1953 році хотіла направити ті кривди і т. д. “Я не говорю з вами, щоби диспутувати, — сказав я, — але щоб представити вам жахливий стан і завернути з того хибного шляху, і в ім’я Радянської України направити всі кривди. Бо признати свою похибку і направити її приносить тільки честь і славу кожній людині”. Він сів чисто зломаний і сказав: “Я виджу, що ви ліпше визнаєтесь в тих справах, ніж я”.

Мене ще повезли на фільм-документар “Собор 1946 року у Львові”, одинокий церковний фільм в Радянськім Союзі. На ньому я видів, як отець Костельник блід, коли в соборі св. Юра проголошував прилучення до Московського патріярхату, а до міністра сказав я, що то фарса, яка їх компромітує.

Я домігся ще в прокурора видження з сестрами-монахинями (Меланія Куцина [688]) зі Львова і через них передав я відповіді міністрові. Видження було в одній салі з різними апаратами. Я, очевидно, це бачив і тому важніші справи я писав, а не говорив.

Після того начальник тюрми сказав до мене: “Я вас мушу відставити на етап, бо настануть холода і ви по дорозі загинете”. І дійсно, мене тоді кинули на найстрашніший етап, дванадцять жахливих пересилок до Мордовії з найгіршими бандитами, в голоді і в холоді, зокрема вночі. Десь над Волгою в одній камері було нас 60 осіб, повно диму, смороду, сварки, бійки і крадежів. Я сів коло “параші” і гадав, що вже там згину, але підійшли якісь незнакомі і взяли мене ближче вікна. Тоді якраз везли тих всіх на Сибір, що не мали сталого заняття. Пригадую собі, що недужих на ношах вивозили примусово на Сибір. І там, серед жахливих життєвих умовин, пропадав елемент, неприхильний для КҐБ, а бандити між собою сміялися і з кпинами питали: “Сколько лет вы работали тунеядцем (дармоїдом)?” [689]

Кожна пересилка — то окрема історія. На одній пересилці чіпалися мене бандити, довідавшись, що я митрополит, і були б убили. Про все те знав конвой, якому вони платили 25 рублів, щоби могти грабувати. Один з бандитів, що раз вже був в мене, але відійшов, бо думав, що я професор, одначе опісля вернувся і, гнівно погрожуючи мечем, спитав: “Чому ти не сказав, що ти митрополит?” — та й спокійно почав переглядати мої речі. Тоді один з в’язнів крикнув: “Не тронь”, — і бандит лишив, але відходячи, сказав: “На пересилці ми ще побачимось”. На щастя, на пересилці начальник, що, може, мене знав, дав мене до карцера в підвалі, бо всі камери були страшенно переповнені, і я там пересидів тиждень, а відтак перенесли мене до інфірмаря [690], а там вже було мені далеко краще, і так я врятував тоді життя. Півмертвий, приїхав я до Мордовії. Було це в грудні 1961 року [691]. Коли отці, які там були, прочитали копію мойого меморіялу до міністра, то сказали, що так не сказав йому ще жоден націоналіст.