Йосиф Сліпий - Спомини

“Pro memoria” 1953 року

Цей документ разом із вступом до “Історії Вселенської Церкви на Україні” Йосифа Сліпого зберігався в архіві КДБ у Москві від липня 1953 до січня 1959 р. Потім він був переданий до Києва для слідства та долучений до нової судової справи [720]. До цього меморіялу 22 квітня 1959 р. слідчий майор Тарасенко додав такий супровідний коментар:

16 січня 1959 року № 4/С-56 з КДБ при Раді Міністрів СРСР повідомили, що Сліпий Йосиф Іванович після відбуття міри покарання в травні 1953 року викликався в колишнє МВС СРСР до Москви для розмов з ділових питань. У ході розмов Сліпому було запропоновано написати історичну довідку про греко-католицьку (уніатську) Церкву.

У серпні 1953 року Сліпий був направлений у Маклаківський будинок інвалідів. Перед відправленням туди він був суворо попереджений про заборону проведення будь-якої роботи по відродженню уніатської Церкви.

Одночасно з тим з КДБ СРСР надійшли записки Сліпого під назвою “Pro memoria”, які він робив, будучи в Москві. [721]

Цю пропам’ятну записку митрополита разом із довідкою Тарасенка було підшито до 10-го тому його судової справи 1958–1959 pp. із грифом “цілком таємно”, і вона стала доступна щойно після розсекречення справи. Митрополит написав її 8 липня 1953 р. після однієї зустрічі з генералом Жуковим, який безпосередньо вів переговори зі Сліпим. У документі він пояснює причини загострення стосунків між Католицькою Церквою (Ватиканом) та СРСР і подає своє бачення того, як ці відносини можна було б злагіднити та дійти до якогось порозуміння. Його пропозиції, зокрема, передбачали припинення релігійного переслідування греко-католиків, амністію духовенства, реабілітацію та повернення репресованим священикам політичних і громадських прав, а також відновлення матеріяльної бази митрополії.

Документи 1960–1961 років

З часу переговорів 1960–1961 років збереглося кілька документів. Серед них особливо цінні та важливі є два: лист-звернення до першого секретаря ЦК КПУ Миколи Підгорного та меморіял до міністра внутрішних справ УРСР, які в оригіналі називаються “жалобами”. Ці документи свідчать, що митрополит послідовно намагався захищати права своєї Церкви навіть перебуваючи в ув’язненні. Сам спосіб їх написання о. Іван Музичка характеризує такими словами: “Сила аргументації з історичного боку є справді переконлива, але не для тодішніх правителів… Хтось може вбачати в тих реченнях хитрість, але то прадавній схоластичний стиль аргументації “ад гомінем”, і в листуванні Блаженішого, як і в його наукових працях, до цього прийому він вдається часто. Та його співбесідники і слідчі мали іншу діялектику з іншими методами мислення та аргументації” [722].

Обидва документи перегукуються між собою. Вони містять подібні думки, але дещо відрізняються стилем: якщо скарга до Миколи Підгорного була написана як офіційне звернення-прохання, то меморіял до міністра є своєрідним начерком для усного представлення в дискусії з високопосадовцем. Тут, як і в листі до Підгорного, не бракує історичних фактів, але це не історичний трактат, а твір полемічного характеру. Можна сказати, що це розлогий реферат науковця у відповідь на поверхові уявлення радянського функціонера про унію і церковно-політичні процеси в історії та сучасності з певними практичними рекомендаціями. Позаяк Сліпий дбає не так про грамотність і красу стилю, як про логічність викладу і переконливість аргументів, то в другому документі набагато більше скорочень, часом навіть пропущених слів, аніж у першому. Митрополитові йшлося не так про те, щоб написати коректний історичний виклад, як про те, щоб донести до вух урядовця правду про несправедливість і нераціональність політики радянської влади щодо УГКЦ.

Скарга до Миколи Підгорного

Перший документ — це скарга до першого секретаря ЦК КПУ Миколи Підгорного. Микола Підгорний (1906–1983) був відомим партійно-державним діячем не лише республіканського, а й союзного рівня. Він почав свою кар’єру ще під час громадянської війни, вступивши в ЧК у 1919 р., усього в 13 літ. Його стрімке кар’єрне зростання почалося з 1938 p., після його виступу на з’їзді КПУ. У 1940-х pp. він працював з перервами заступником наркома (міністра) харчової промисловости, а з 1946 р. став постійним представником уряду УРСР при Раді міністрів СРСР. З 1953 р. він вже другий, а з 1957 — перший секретар ЦК КПУ. У 1957–1963 роках Микола Підгорний, фактично, був керівником Української РСР, користувався великою довірою Микити Хрущова [723]і часто супроводжував його у закордонних поїздках. У 1963 р., коли знову назріла внутрішня опозиція до Хрущова, той, щоб заручитися підтримкою, викликав Підгорного до Москви на посаду секретаря ЦК КПРС. Однак саме Підгорний, по суті, відіграв ключову роль у зміщенні Хрущова восени 1964 р. Якщо для Хрущова Підгорний був усього лиш “цукровим інженером”, то на широкій політичній арені він заслужив собі ім’я “президента Радянського Союзу”. Підгорний був українцем, знав українську мову і був прихильником надання республікам більшої економічної самостійности. Це, звичайно, не могло не імпонувати національно свідомим українцям і викликало серед них певні сподівання. Митрополит Йосиф Сліпий теж написав до Підгорного свою скаргу, яка була витримана в стилі шанобливого звернення до державного діяча та розважливого політика з апеляцією до його патріотичних почуттів, рацій та амбіцій, а також з надією на перегляд радянської політики щодо УГКЦ.