Йосиф Сліпий - Спомини

2. При тому, зараз з початку, конечна одна заувага, а зглядно справлення одної похибки, яку прийняв Радянський Союз від царської Росії в спадку, а саме, що треба розуміти під “Католицькою Церквою”. Отож, це не означує тільки вірних латинського, зглядно римського обряду, що вживають в Літургії латинської мови, як загально розуміють в Радянському Союзі, але всіх вірних католиків, різних обрядів і церковних дисциплін, що признають головою Церкви на землі Папу Римського як наслідника верховного апостола св. Петра, першого єпископа Римського. Церква Католицька числить звиш 500 мільйонів вірних у всіх державах і краях по цілому світі. Вони належать до римського обряду, який є найчисельніший з усіх обрядів, до медіоланського (св. Амврозія) [731]і еспанського (кард. Хіменеса [732]). Вони займають у переважаючій більшості території Західньої Европи і інших континентів. На Сході і Півдні Европи, в Північній Африці, в Малій Азії, Мезопотамії, Індії, Далекому Азійському Сході, в Австралії, в Полудневій і Північній Америці багато католиків і нез’єдинені Православні Церкви придержуються обрядів: візантійського з мовами грецькою, церковнослов’янською, арабською, румунською, угорською, єврейською і грузинською; дальше сирійського, халдейського, вірменського, етіопського, коптійського, малабарського. Всі вони, незважаючи на різницю обрядів і церковних дисциплін (канонічного права), вірять в ті самі Божі об’явлені правди — догми віри, і підчиняються, як сказано, тому самому Папі Римському як видимому Голові Церкви! Всі вони є католиками в повному змислі того слова. Ми називаємо себе католиками грецького (візантійського) обряду, отже, греко-католиками. В царській Росії греко-католики називали себе православними католиками, бо в дійсності обряд є майже той сам. Майже всі церковні канони ті самі, сім перших Вселенських соборів є спільні. Греко-католики визнають це й інші догми і головство Римського єпископа і тим різняться від православних, підчинених чотирьом східним патріярхатам (Царгородському, Антіохійському, Александрійському, Єрусалимському), патріярхові Московському, Сербському, Румунському, Вірменському та Грузинському католикосові. Назва “уніяти” є перестаріла, вже не приємлива, а навіть подекуди і обидлива. Нею залюбки послуговуються згідливо деякі поляки, а від них перейняли теж цю назву майже загально русскі православні, а в кінці комуністи. Підкреслюю, отже, ще раз властиве розуміння “Католицька Церква”, бо так загально всі розуміють, коли про ню говорять.

3. І ще два терміни будуть часто входити в гру. Рим і Ватикан. Рим — вічне місто, urbs aeterna [733], уважається осередком, серцем католицизму, бо він є столицею першого єпископа св. Петра і його наслідників, званих загально папами від грецького слова “παπας” — отець. В Римі живе папа, з Риму править Церквою, там містяться всі його уряди, хоч бували часи, що Папи мешкали в Авіньйоні [734], в Полудневій Франції, одначе завжди оставали Римськими єпископами.

Ватикан — це частина Риму, один з холмів, на яких вже збудований був старий Рим. На Ватикані є гріб св. Петра, над яким здвигнений найбільший храм світа. Побіч побудовані палати, в яких живе Папа і приміщується частина його урядів (конґреґацій), головні музеї, бібліотека, астрономічна обсерваторія, академія наук і ін. Цей простір обведений муром і становить нині т. зв. Папську державу — Città del Vaticano [735]. Прочі конґреґації та уряди, дипломатичні представництва при Папі, папські академії, філософічні та богословські університети, колегії, монастирі, папські віллі, головно церкви і палати Лятерану, другої резиденції папів, находяться в Римі і поза Римом, тоже поза Ватиканом, і деякі з них є також екстериторіяльні. І тому не Ватикан як такий, а Рим є осередком католицизму. Рим був столицею Папської держави і перестав бути нею, і тепер Ватикан є малою Папською державою, але то не є суттєве для папської, реліґійної, церковної власти, даної Христом Петрові і його наслідникам, лише державна независимість є конечною умовою до належного сповнення уряду Папи як голови вселенської Церкви.

4. Тепер, після усталеної і поясненої термінології, можна би на самому вступі перевести аналізу історії взаємовідносин і пороблених кроків з одного і другого боку, які допровадили до нинішнього загострення, починаючи від перших років існування Радянського Союзу. Очевидна річ, що це було би не без великої користи, бо висвітлювало би і впроваджувало би в саму суть непорозумінь і неприхильного наставлення. Воно представило би хронологічно і логічно факти, обвинювало би і уневиннювало би їх. Не диво тому, що мимоволі було порушене нами це важливе питання. Одначе цим разом треба його оставити на боці як менше-більше відоме і перейти in medias res [736]— до самої речі.