Йосиф Сліпий - Спомини

Текст скарги до Підгорного не має точної дати написання, хоч слід припускати, що вона була укладена невдовзі після прибуття Йосифа Сліпого до Києва та початку переговорів. Принаймні так свідчить сам митрополит у своїх “Споминах”. Також в одному з документів, поданих працівникові 4-го управління КДБ УРСР М. Купцову, Сліпий згадує, що написав до Підгорного в кінці грудня 1960 р. Однак на рукописних копіях цього листа-звернення є дата “січень 1961 року”. Оскільки текст документа має понад 10 сторінок і був переписаний принаймні кілька разів [724], то можемо припускати, що саме писання, а згодом і переписування, затягнулося на кілька днів. Митрополит дійсно міг написати перший варіянт тексту ще в кінці грудня 1960 p., але чистовий варіянт листа до Підгорного був переписаний і відісланий, мабуть, уже на початку січня 1961 р.

Скарга складається з двох частин. У першій частині Йосиф Сліпий подає коротку автобіографічну довідку, обставини свого першого й другого засуду та перебіг своїх табірних поневірянь. У другій частині документа митрополит представляє справу УГКЦ в СРСР, наводить історичні та політичні аргументи на користь її визнання та існування, спростовує побоювання владної верхівки щодо антидержавної позиції та діяльности УГКЦ. Вкінці єрарх запевняє Підгорного у лояльності УГКЦ до радянської влади, просить визнати її поряд з іншими віросповіданнями та повернути їй давні права. Митрополит пише це звернення з позиції лояльного громадянина і намагається переконати партійно-державне керівництво УРСР, що УГКЦ не становить загрози для існуючого суспільного ладу. Цей документ цінний також тим, що в ньому Сліпий говорить дещо про характер тих переговорів, які велися з ним у Москві у 1953 р.

Меморіял до міністра внутрішніх справ Української РСР

Як свідчить сам Йосиф Сліпий у “Споминах”, у ході переговорів 1960–1961 pp. у Києві він мав кілька зустрічей з міністром. Хто був цей міністр, достеменно невідомо. Сам митрополит називає його міністром внутрішніх справ, яким у той час був Олексій Бровкін (1956–1962) [725]. Важко з певністю сказати, чи Сліпий справді зустрічався з Бровкіним, бо іноді він називає міністрами людей, які ніколи ними не були [726]. Та все ж, сама характеристика міністра та розкішних умов його життя схиляє до думки, щоб вірити, що митрополит дійсно розмовляв з міністром. Ці зустрічі-дискусії були доволі тривалими й виснажливими для Йосифа Сліпого. Вони стосувалися переважно історичних обставин укладення унії та розвитку унійної Церкви, її відносин з православ’ям та ставлення до Радянської держави. Після чергової такої дискусії з міністром Сліпий написав йому відповідь, в якій на основі історичних фактів спростовував стереотипи радянської пропаганди, якими той оперував, — про те, що всі католики є відступники і полонофіли, а уніяти — запеклі вороги православних, що український народ завжди прагнув і змагав до “возз’єднання” з московським православ’ям і т. п. Коли міністр викликав його знову на розмову (це сталося 17 лютого 1961 р., у день 69-х уродин митрополита), то Сліпий прийшов уже з готовим текстом і прочитав його перед міністром. Ця доповідь митрополита проливає певне світло на теми й перебіг його розмов із міністром.

Вона складається з трьох частин. Спочатку Сліпий послідовно заперечує та спростовує аргументи міністра, вказуючи на його помилки (1–8). У другій частині митрополит критикує методи радянської політики щодо католицизму взагалі і римо- та греко-католиків у СРСР зокрема (9-15). У цих пунктах він показує непослідовність дій радянського уряду протягом усього повоєнного періоду. Глава УГКЦ згадує про переговори військового керівництва із греко-католицькою делегацією в Москві у 1944 p., подає деякі цікаві факти про спроби представників МВС вести з ним переговори у таборі на Потьмі та в Москві в 1953 p., а також у будинку інвалідів в Єнісейську та в Маклакові-Кузьминці в 1957 р. У контексті цих фактів Сліпий намагається показати, що далеко не всі комуністи є такі одностайні в поборюванні греко-католиків, що УГКЦ має вплив на суспільство і що цей вплив корисний для державного будівництва та успішної політики України. Він доводить, що заборона Церкви є непорозумінням, політичною недалекоглядністю, історичною помилкою, яку треба визнати і виправити для загального добра держави. В аргументах Сліпого видно не лише його вболівання за долю греко-католиків, а й за Україну як державу, за її політичний імідж серед інших республік СРСР і на міжнародній арені, за розважливу політику її провідників. У кінці він висловлює своє негативне ставлення до справжньої мети ініційованих владою переговорів та способу їх ведення, а також просить звільнити його від них (16–17).