Віктор Савченко - Павло Скоропадський — останній гетьман України

Кандидатура Скоропадського була «забракована» органами СС, тому що він «має недостатній вплив на сучасне покоління». Німці аналізували: «На користь Скоропадського говорить його попередня посада гетьмана України, абсолютна лояльність щодо Німеччини та політична безкорисливість. Скоропадському 71 рік, і він міг би вести набагато спокійніше життя, далеке від політики. Якщо ж він пропонує свою кандидатуру, то робить це виключно заради справи. Він є поважною постаттю і, можливо, силою свого авторитету міг би тримати в рамках усі українські течії і партії. У всякому разі він був би особистістю, яку цілком можна було б поставити поруч з Власовим. Проти Скоропадського говорить те, що його минуле могло б у деяких моментах слугувати радянській пропаганді».

Павло Петрович згодився очолити «Комітет» і пропонував через своїх посередників умовити Мельника та Бандеру увійти у кабінет Скоропадського. Бандера і Мельник рішуче відкинули цю ідею, заявивши, що вони не будуть співпрацювати із Скоропадським. Згодом «Комітет» очолив генерал Павло Шандрук.

Весь час перебування Адольфа Гітлера при владі у Німеччині Скоропадський одержував велику державну пенсію. Є свідчення, що за цей час він кілька разів зустрічався з Гітлером і взагалі був наближений до фашистської влади, постійно шукав її «спонсування» та виходи на «джерела інформації». Навколо Скоропадського у рейху, генерал-губернаторстві й на українських землях гуртувалося кількасот «гетьманців», які теж хотіли їсти. Утримання цих людей коштувало грошей, які надавалися Німеччиною, але, можливо, якісь таємні кошти надходили до гетьмана з Англії.

З весни 1943 року донька Скоропадського Олена живе у Берліні, мати Олександра і її син Петро виїхали до Оберстдорфа, а гетьман курсує між Берліном та спустілим Вензее. Останнім великим святом у родині Скоропадських став шлюб Олени Скоропадської з німцем Гердом Гіндером, що відбувся у Берліні у місцевій православній церкві.

У лютому 1945 року, одержавши звістку про наближення Радянської армії до Берліна, Скоропадський спалює більшу частину свого архіву.

15 березня 1945 року Скоропадський доручив своєму наближеному І. Сапезі пробратися до зони дії англійської армії з «таємною місією»… Павло Петрович наказав Сапезі зв’язатися з Данилом Скоропадським та англійською розвідкою й передати їм прохання про допомогу. Скоропадський не хотів потрапити у сталінські лещата, коли Радянська армія захопить район Берліна.

8 квітня 1945-го Павло Петрович разом із донькою Єлизаветою вирішив самостійно добратись із Меллінґа до району Мюнхена. Скоропадський застудивсь і перебував у гарячці. 16 квітня під час бомбардування авіацією США вокзалу у Платглінґу (поблизу Мюнхена) Павло Петрович та Єлизавета дістали тяжкі поранення, опинившись під уламками стін, що впали від вибухів авіабомб. На тілі Скоропадського були численні рани, лікарями фіксувався струс мозку. 26 квітня о четвертій годині ранку колишній гетьман України помер у лікарні міста Метген. Того ж дня до Меттена увійшли частини армії США. 28 квітня український греко-католицький священик отець Григорій (Онуфрій) відслужив молебень над тілом померлого Скоропадського на місцевому цвинтарі. Єлизавета Скоропадська згадувала: «Я ховала батька на самій першій лінії фронту. Поблизу чути було вибухи гранат і гуркіт кулеметів. Ні одної квіточки не могла я в ті часи дістати для батька…»

Олександра Петрівна Скоропадська пережила чоловіка на шість років, залишок життя доглядаючи хворого на епілепсію сина Петра. Після завершення Другої світової війни всесвітній гетьманський Рух очолив Данило Скоропадський. У 1937 році серед української еміграції поширювалися чутки про те, що гетьманич Данило Скоропадський був прийнятий у масонську ложу. Ще 1943 року гетьманська Рада схвалила акт про спадкоємну гетьманську монархію, за яким владу гетьмана-монарха Павла Скоропадського успадковують Данило та доньки Павла Петровича. Регентшею при дорослому Данилові у 1945–1948 роках, поки він не навідався до Німеччини, була його мати.

Данило Скоропадський і після війни продовжував жити у Лондоні, де він створив групу гетьманців та був членом Генерального церковного управління Української автокефальної православної церкви у Великій Британії. Данило Павлович керував всесвітнім «Союзом гетьманців-державників» (СГД) і активно пропагував ідею монархії як варіант для Радянської України. По смерті гетьманича у лютому 1957 році його поховали у Лондоні за православним звичаєм. У діаспорі ходили чутки, що згодом перейшли до історичної літератури, про те, що Данило був отруєний агентом КДБ.