Валентин Чемерис - Аравійська пустеля (збірник)

Але тієї ночі березневі буревії так розгулялися, що де-не-де – особливо в приватному секторі – позривали дахи, в багатьох вікнах повидавлювали шибки, а в зоопарку, яким споконвіку пишалося місто, зламали вербу. Біля штучного озера з химерно викладеним по його берегах камінням плавали качки та інші водоплавні птахи: лебеді, гуси, водяні курочки, рожеві, не тутешні, фламінго. Воно б і нічого, збиток не вартий уваги – верба була старезна, з численними дуплами, і все’дно доживала свої останні роки та ще й усередині трухлява, але відчахнута, і чимала (верба була товстелезною) гілляка із половиною стовбура гуркнула на скляний дах ближнього павільйону…

У тім павільйоні в гордовитій самоті вже котрий рік мордувався яструб. Власне, експонувався – як і все в зоопарку живе.

Був то, як свідчила табличка на стіні павільйону, так званий яструб великий. Те саме, що й тетерев’ятник. (Accipiter gentilis – птах родини яструбових, а їх тільки в Україні – 26 видів, сюди ще належать канюк, лунь, орел, орлан, стерв’ятник, шуліка та ін.) Довжина 70 см, маса 1,7 кг (так було написано на табличці). Забарвлення зверху, як і у всіх яструбів-тетерев’ятників, сіре, знизу – сірувато-біле з темними поперечними смугами.

Поширений в Євразії, Пн. Африці та Пн. Америці. В Україні відомі два його підвиди: тетерев’ятник середньоєвропейський (A. g. genhtilis). Живиться, зазначалося далі в табличці, птахами (ясно, що особливо полюбляє тетеруків), дрібними ссавцями, зайцями-русаками, гризунами. Викопні рештки відомі з антропогенових відкладів Європи. Зустрічається по всій території, а кавказький – у Криму.

Виходило, що в павільйоні жив тетерев’ятник середньоєвропейський. Це і все, що можна сказати про нашого героя.

Хіба ще додати загальне визначення (а заодно й портретні дані): хижий птах з коротким гачкуватим дзьобом, гострими загнутими пазурами, що водиться в лісах різних частин світу. Зокрема, і в Україні, в Карпатах.

Тої ночі він не спав.

Навіть очей не склепив.

Починався березневий вітровій, що завжди його чомусь хвилював. Може, тому, що в природі з’являлася весна, коли птахи обзаводяться парами, мостять гнізда, подруга несе яєчка і починається найважливіше – висиджування пташенят, годування їх, навчання, як жити в цьому жорстокому, але прекрасному світі й боротися за виживання. Але радощів батьківства, як і пари, він був позбавлений у своєму полоні. (А втім, горді птахи в неволі не розмножуються.) І все ж голос крилатих предків кликав його до дійства з продовження роду яструбів, і тетерев’ятник, на день-два забувши, де він і що з ним, розпочинав метушню по облаштуванню гнізда.

У павільйоні стеля скляна, по колу скляні стіни, щоб його, яструба, видно було відвідувачам з усіх боків (споглядальники часто туляться до скла обличчями й руками, а це завжди його нервувало), вигадливими купами було нагромаджено каміння, з якого стирчали стовбури дерев. Вони були голі, без кори, але заввишки аж під стелю, з обрубками гілля. На тих жовтих обрубках (щоб дерево не чорніло з часом і не псувало виду, його покривають блискучим жовтогарячим лаком) він і сидів – вдень і вночі. Вночі і вдень. А втім, ночі й дні для нього втратили будь-який смисл і тягнулися однією безконечною вервечкою, що нічого не змінювали в його полонянському житті. Та й що він ще мав робити в тісній скляній банці, витягнутій угору. Хіба що перелітав – з нудьги та щоб розім’яти крила – з одного стовбура на інший обідраний стовбур, з одного сучка – на ще такий же, але скільки там того лету! Один помах крил. Правда, іноді він опускався вниз, на каміння – для різноманітності. Нудьгуючи, поводив сюди й туди головою, дивлячись повз відвідувачів кудись у простір, бо все за скляним ковпаком було одне й те саме, до дрібниць йому знайоме.

Каміння нагадувало його далеку і вже, мабуть, назавжди втрачену батьківщину – Високі Гори, звані Карпатами, з гострими стрімчаками скель, бескиддя, де було гніздо його батьків, і звідки його, яструб’я-яструбенятко, витягли жорстокі скелелази, продали в чужу державу, і виріс він у неволі в цьому скляному павільйоні, схожому на саркофаг, що його поставили сторч… Кожної весни, як починався буревій, він оживав від свого оціпеніння, квапливо метушився, збираючи внизу якісь галузки, сухі травинки, й намагався у розвилці обрубка мостити гніздо – весна ж бо! Але швидко й охолоняв від своєї затії. Навіщо йому гніздо? Пари в цьому скляному саркофазі він все одно не знайде, то для чого гніздо приреченому на самотність? У павільйоні сонячно, сухо, чисто, тепло, годують добре, сиди собі на стовбурі та й сиди. Та час од часу для різноманітності спускайся на каміння внизу і піднімайся вгору на скальповані стовбури дерев.