Валентин Чемерис - Аравійська пустеля (збірник)

Ото й усі його польоти. То для чого гніздо? Карпати далеко-далеко, його ніколи не випустять на волю – аж доки він од старості не околіє, впавши на спину догори лапами…

З нього тоді здеруть шкуру з пір’ям (м’ясо віддадуть лисиці з сусіднього павільйону), і таксидерміст виготовить з нього опудало, що його передадуть до якого-небудь краєзнавчого музею, де воно й припадатиме пилом, допоки його не зжере міль…

Та й березневі вітровії перегодом угамовувалися, за весною надходило спекотне літо, потім холодна зима – на зиму його переселяли в закрите помешкання – зимник, а по весні повертали в павільйон, і все повторювалося…

В неволі він рано почав старіти, і далека його батьківщина, карпатські гори, бачилися йому вже ледь-ледь, наче крізь призму, пелену туману, що застилала йому колись такі зіркі очі. Далеко Карпати, за чужими кордонами, за лісами, за долами-полями, майже за тридев’ять земель у тридесятому царстві, куди йому вже ніколи не дістатися. Та й як вирватися зі скляного ковпака, званого павільйоном яструба-тетерев’ятника? Скло в ньому товсте, ні лобом, ні крилами, ні усім його тілом не пробити.

Тільки й оживало його ще сильне пружне тіло, як із березневими буревіями приходила в чуже місто весна і кудись його манила, вабила…

Він борсався-метався тоді в осоружному павільйоні.

Іноді здавлював груди відчай. Він шаленів. Перелітав зі стовбура на каміння, з каміння на стовбур, бився у скляні стіни, розпростерши крила, висів, вчепившись кігтями в раму, і, розкривши дзьоба, важко дихав… Не пробити скляного полону, саркофагу, у якому його замуровано живцем і назавжди.

Нема виходу на волю. А воля може бути лише в рідному краї. В чужих краях волі не буває, в чужих краях – лише неволя. I не видно Карпат, хоч вони й високі, і Чорногори не видно з найвищою горою Говерлою, що нею він завжди милувався, коли сидів у гнізді на бескидді…

Нема виходу.

І раптом негадано виявилося, що вихід таки є. Навіть зі скляного саркофагу, поставленого сторч. І волю йому приніс березневий вітровій – недарма ж він так його завжди хвилював.

Тієї ночі вітрюган особливо розійшовся.

Розбушувавшись, гримкотів покрівлею дахів по близьких до зоопарку будинків. Шаліючи, завивав – іноді тоскно, як вовки в зоопарку, що задирали голови до місяця – він іноді визирав з-за хмар… Вітер вив, наче теж був запертий у скляному саркофазі і не міг з нього вирватися на волю, бушував із громовицями, із сліпучими блискавицями, хоч дощу й не було.

Правда, вітрисько тієї ночі шаленів усіляко: то як гульвіса-джиґун чи гуляй-вітер, то як вітер-легкокрил, або проносився ледь не ураганом, то хмароломом-чугайстром, то шаргою-шарпуном, то налітав із-за рогу шквалом, ледь не штормищем, то гоготів стрибожим онуком, вітром далеких русичів…

І вчувався яструбові – навіть крізь скло саркофагу вчувався – гомін Карпат, неначе скриплять у горах смереки (їх він ще за свого першоліття чув) та бекають на квітучих полонинах білі овечки, а хмари пливуть у високості…

Тієї ночі гультіпака-буревій у багатьох старих хатках та будиночках на околицях позривав дахи, розколошкав покрівлю, повидавлював шибки, а у місті поваляв рекламні щити. А ще він розчахнув стару вербу біля озерця в зоопарку, й одна половина її, падаючи, з гуркотом звалилась ледь не на голову яструбові, точніше – на дах його павільйончика…

Гуркнуло, ухнуло-тріснуло…

А потім – дзенькіт, донизу, у павільйон, сипонуло бите скло…

Яструб саме сидів на обрубку стовбура під стелею, і як гуркнуло та сипонуло на нього дощем скалок – з прожогу заметався, не відаючи, де порятунок. Кинувся на скляну стіну, вчепився кігтями в раму, розпростерши крила, прилип до скла, важко дихаючи. Аж ось гуркіт стих, скляний дощ урвався.

Зробилося тихо, наче вітрюгана й на світі білому не було. Тільки на дахові, на куполі павільйону, лежало півстовбура верби, що вночі видавалася чорною.

І звідкілясь ізгори заструменіло повітря – свіже, прохолодне, що його давно не вдихав яструб у своєму задушливому склепі.

І бранець, збагнувши, де воно взялося, – тож у куполі утворилася діромаха, що її падаючи пробила верба! – кинувся вгору і через мить уже був по той бік купола.

У небі над своїм саркофагом.

На волі-воленьці!

І широко розкритим дзьобом вдихав і вдихав, жадібно і сквапно, свіже повітря – вологе, прохолодне, з насолодою слухаючи, як десь унизу бешкетував буревій, гнув дерева і шурготів дахами будинків. І здалося йому, що той буревій прилетів до нього з далеких Карпат, прилетів, аби визволити його… З тих Карпат, що їх він упродовж років у неволі вже й забувати почав…