Валентин Чемерис - Аравійська пустеля (збірник)

Зрештою й зовсім отямившись, уже під ранок знявся яструб із понівеченого даху своєї в’язниці і почав набирати висоту. Крила, що за роки, проведені в саркофазі, вже й відвикати почали від лету, запрацювали молодо й сильно, і він, азартно розтинаючи повітря, жадібно хапав вологе березневе повітря, таке свіже й п’янке, що аж світ під ним гойдався. Павільйон знаходився за сотню-другу метрів від муру зоопарку, по той бік – вузька вуличка, а за нею починався житловий масив панельних дев’ятиповерхівок. Вирвавшись негадано з неволі, полоняник зробив над зоопарком прощальне коло і полетів до тих дев’ятиповерхівок.

Далі вирішив не випробовувати долю. Сів на даху першої з них, згори йому добре було видно зоопарк, клітки, будівлі, озерце з куцокрилим птаством, вольєри, павільйони, загони, загороди і тварин та птахів у них – над усіма вивершувався в своєму загоні довгошиїй жираф. Уже зійшло сонце. Сидячи на даху дев’ятого поверху, яструб бачив, як автокраном знімали з розбитого павільйону стовбур поваленої верби, що впав на дах – напевне ж, його втечу вже виявили.

Тепер його шукають. Але дарма – у неволю він більше ніколи не повернеться! Йому й на даху дев’ятиповерхівки добре – зоопарк поруч (відлітати від нього він остерігався – чуже місто), а головне – він на волі…

Втікач влаштувався на новому місці навіть із комфортом – та ще після тісного саркофагу. До його послуг був увесь дах дев’ятиповерхівки, а згодом – і горище. В слуховому вікні, як це й буває, шибки були бозна-коли вибиті, туди залітало птаство, вітром наносило сміття та снігу взимку. На ніч яструб залітав на горище й ночував там, сидячи на перекладині, а ні світ ні зоря – як тільки-но починало дніти, з’являвся на даху.

Із добуванням їжі теж не було клопоту.

У відкритих вольєрах зоопарку завжди лежав корм, тож на території зоопарку й побіля нього – зграї міських голубів та горобців (до них приєднувалися галки, ворони й сороки), вони літали до вольєрів визбирувати поживу. А потім ситі й обважнілі голуби поверталися на житловий масив по той бік вулички, де він їх і підстерігав. Блись! – і він водномить хапав залізними пазурами лінивих і ситих голубів, які вже й літати розучилися – тож щодня мав свіжу здобич і не знав, що таке голод.

Усівшись на даху, патрав нещасну птаху, а вітер підхоплював пір’я, несучи його до зоопарку. По тому пір’ю його й вистежили і взяли на замітку. Як-не-як, у гросбухові зоопарку він мав порядковий номер і був на балансі, отже, й досі вважався власністю зоопарку. Не відаючи про те, втікач розкошував на волі, набирався сил, міцнів, випробовуючи крила стрімкими кидками за здобиччю…

Тим часом працівники зоопарку, виявивши на даху дев’ятиповерхівки втікача, трохи заспокоїлись, розуміючи, що такого добутливого місця той не полишить і далеко від зоопарку летіти не буде. Тож неквапно виношували різні плани, як повернути зухвальця до скляного павільйону, стеля якого на той час уже, ясна річ, була полагоджена.

А втікач тим часом жирував-розкошував на горищі, а вдень – на даху.

Привілля подобалось йому щораз більше й більше. Навіть про далеку свою батьківщину, про Карпати, він більше не згадував та й почав потроху про них забувати. Пощо мріяти про щось, коли все маєш? Він усе, себто й волю, має й тут.

Але якоїсь ночі зчинилася негода. Всю ніч оглушливо гриміла гроза, над містом сунули важкі чорні хмари, що їх краяли сліпучі блискавиці, як навіжений завивав вітер, скрипіли натужно дерева, і, здавалося, наче хтось невидимий тяжко метався і стогнав, не знаходячи собі місця.

Яструб сидів на горищі в затишку й безпеці і крізь слухове вікно спостерігав за спалахами блискавиць. І раптом, коли скороминущий спалах освітив на мить півміста, побачив щось до щему знайоме… Неначе високі зелені гори, а над ними пливли білі хмари, а ще – полонини, темно-зелені ялини… Серце його стрепенулось – він упізнав Карпати! Вже призабуті ним гори його малолітства, коли він був ще жовторотим яструб’ям. Вони озивалися до нього то співом трембіти, то далеким підземним гулом, вирізьбившись у спалахові небесного вогню. І яструб відчув поклик предків. Невже він і справді проміняв волю на неволю із жирними голубами в чужім краї?

А далі у гулі громовиць він почув якийсь далекий-далекий згук, що бринів і бринів на полонині, голос, що його він чув ще пташам. Той згук часто розносив по горах звістку про чиюсь смерть, похорон чи весілля, застерігав про тривогу, утішав радістю. Вчув він і вівчарські награвання.