Валентин Чемерис - Аравійська пустеля (збірник)

І прихід весни на Явдоху, і остаточне її утвердження на Благовіщення він зустрів у польоті. Пролітаючи над селами, чув, як дівчата на вигонах співали весняні замовляння, що сприяли розвою листя на деревах, трав – на луках, зелених врун на полях.

І гарно йому було летіти під ті веснянки-замовляння – де й сила бралася. Починав свій лет, коли перед світанком у небі пломеніла ранкова зоря, а завершував – як у присмерку спалахувала вечірня зоря. І втоми не знав, і баглось летіти ще і ще.

Заголубів і зник Південний Буг. Вервечками, без кінця-краю, тяглися дороги – ґрунтові, шосейні, асфальтові, рейкові, якими у залізних машинах рухалися оті двоногі, позбавлені крил. Правда, вони мали величезних залізних птахів (де вони, в яких гніздах, у яких батьків і повиростали?). Вони літали в піднебессі, але він завбачливо їх обминав. Хай собі гудуть та літають на своїх залізних крилах. Він мав свої – найнадійніші і витриваліші, і тому летів туди, куди кликав його голос предків. Плив над полями й лісами, над селами й містами, іноді, перетворюючись на цятку, завмирав у повітрі, щось загледівши внизу, і знову долав безмежжя.

У верхів’ях Горині, Случу та Хомори відпочивав, а підкріпившись тетеруком, узяв на Збруч та Ушицю. Потяглася лісостепова зона, а він зі своєї висоти вже бачив далеко-далеко на обрії широку синю смугу Дністра… Не рахував ні днів, ні ночей. Нащо? Скільки б їх не було, він усе долав – день за днем, ніч за ніччю…

Великі міста оминав, малі – пролітав краєм. Якщо внизу було село – проносився над ним швидкою цяткою.

Унизу вже була Тернопільщина, тяглися Кременецькі гори, що крутими уступами обривалися до Малого Полісся, випливали з-за обріїв вапнякові пасма Товтр, званих Медоборами. Уже недалеко було й Опілля.

Блакитніли річки, одна одну змінюючи: Золота Липа, Коропець, Серет, Ніглава, Збруч, Іква. Блищали дзеркала ставків та озер, тяглися до обрію лісостепові зони. Ліси були здебільшого по долинах річок, у Товтрах, на вододілах. Там він іноді хапав перепелів, сірих куріпок. Іноді зустрічав місцевих яструбків, але навіть уваги не звертав на родичів – не було коли. Та й був він, великий яструб із гордим і лячним для пташиної дрібноти йменням – тетерев’ятник, а то все зустрічалися малі, темно-сірі яструби-тювики. Товклись вони в заплавних лісах і живилися малечею – гризунами, ящірками чи знічев’я й комахами.

Якось він ледь було не збив яструбову сову, оперенням схожу на них, яструбів, родичка його і вдень товклася, але він не став зупинятися і марнувати на неї час. Поперед нього на захід летіла весна, і він не міг відставати. У Високих Горах він мав з’явитися разом із ним – із Зеленим Шумом.

З краю в край спалахували блискавиці-грози – то Перун бавився з Дівами або змагався з бісами, з Марою. А дехто запевняє, що грім – то стукіт-гуркіт колісниці, якою роз’їжджає пророк Ілько. І хто вже нині скаже достеменно: Перуна то голос чи гуркіт Ількової колісниці – усе переплелося у світі білому. Хто каже, що блискавиці – то разючий погляд Перунових очей, а хто – що то вогняна палиця святого Ілька, якою він нищить чортів-бісів, дияволів та усіляку нечисть.

Мабуть, багато-таки тієї нечисті розвелося (не при ночі будь згадана), коли всеньку ніч виблискують і виблискують невтомні блискавиці.

А ранки після таких гроз народжувалися світлі, чисті, наче вмиті, і яструбові тоді особливо гарно летілося… Неначе не крила його тоді несли, а саме небо… І він летів, без зусиль обганяючи білі хмари, що кудись пливли і пливли небесними дорогами – вічні мандрівниці.

На підступах до меж Тернопільщини, скоряючись покликові предків, яструб знову повернув на захід. Високим піднебессям линув до Івано-Франківщини, вже відчуваючи дух Високих Гір, їхнє дихання і весняний шум лісів та швидких гірських вод.

Схудлий, але жвавий і легкий, наче й не подолав він сотні й сотні кілометрів, ожив, збадьорився. Відчував приплив свіжих сил – мабуть, тому, що попереду було Прикарпаття, а за ним – і Карпати. І це надавало йому сил, і він летів, не відчуваючи ні крил, ні свого тіла, летів, наче якась незнана йому сила сама несла його до ледь вловного гулу, що долинав з Високих Гір, закутаних хмарами…

Усе ближче й ближче були Карпати – він уже відчував їх усим своїм єством. Тут навіть повітря було не таким, як у чужих краях, бо це було повітря його предківщини.