Валентин Чемерис - Аравійська пустеля (збірник)

Колись, сотні тисяч, а може, й мільйон літ тому, дощова чи тала вода знайшла у схилі гори тріщину, віками її збільшувала, поглиблювала, вимиваючи вапняк, аж доки не проклала лабіринти. Спершу тими лабіринтами потекли струмки, розширюючи і поглиблюючи їх, за ними вже хлинули підземні ріки, вимиваючи в горі галереї, колодязі, шахти, штольні, зали, гігантські прірви, одне слово, утворюючи все те, що мовою спелеології називається карстовою порожниною.

І так спливали віки, тисячі віків, сотні тисяч віків…

Крапля води, розчинивши вапняк, спершу зависає на стелі, зароджуючи кам’яну бурульку – сталактит, що звисає згори вниз, і зрештою, зриваючись зі стелі, крапля розпліскується об долівку, утворюючи вже сталагміт, що наростає знизу вгору.

Так і трудяться мільярди крапель протягом десятків і сотень тисяч літ. І ось переді мною їхні витвори – то кам’яні квіти, то плетиво, то якісь фантастичні тварини, птахи, комахи, то зарості химерних, ніде більше у світі не бачених дерев чи кущів…

Та ось печера почала заокруглюватись, і я зрозумів, що вона порівняно невелика і складається лише з однієї зали з досить високим куполом. Я звернув і пішов назад, тепер уже лівим краєм, захоплено роздивляючись довколишні дива.

На долівці – там і тут – зарості сталагмітів.

Наче із дна морського здіймаються химерні небачені водорості, а ось пливуть медузи… Яке багатство! Яка цікава печера! Я рухався в заростях сталагмітів повільно, щоб, бува, ненароком не зломити, не зіпсувати казкове диво. Йшов, і мене не полишало відчуття, що переді мною схована вічним мороком і товщею гори лежить терра інкогніта – невідома земля. А втім, кожен спелеолог, який іде печерою, завжди відчуває себе колумбом терра інкогніта.

Від вогкого повітря стало важче дихати, я кашлянув і застиг з остраху. Ну й акустика! «Ха-ха-ха!.» – зареготав хтось у відповідь на моє безневинне к-ха, к-ха… Ніби аж не по собі стало від того хахакання. Акустика вражаюча. Кожен звук печера так викривлює, що годі його впізнати. А ще я відчув, що мені чомусь стає все важче й важче дихати, щось ніби почало мене гнітити, насторожувати… Я, щоправда, не надав тому особливого значення, як і тому, що стало важче дихати. Пригадую, я подумав тоді, що просто стомився. До того ж, у печері надто вогке повітря. От воно й давить на груди, утруднює дихання.

Підземна зала знову почала заокруглюватись, я перейшов правобіч, звідки починав свій обхід зали, і спинився здивовано: а де ж вихід?

Коло замкнулося, а виходу… немає!

Гм… Дивно. Такого ще зі мною ніколи не траплялося.

Я постояв трохи, заспокоюючись, і подумав, що певне ж, захопившись сталактитами та сталагмітами, був неуважний, тому й не помітив входу. Доведеться ще раз, але вже пильно, обійти печеру по колу, бо в цій глухій пітьмі важко збагнути, де що починається, а де кінчається.

Аби бути певним і задарма не трудити ніг, я дістав записник, видер аркушик, написав цифру «1» і, поклавши той аркушик на долівку, придавив його камінчиком. А вже тоді пішов правим краєм.

Скільки часу я йшов, освітлюючи долівку та стіни, не пригадую. Час ніби зупинився у вогкій пітьмі. Я обійшов усю залу і повернувся до аркуша з цифрою «1», а входу в печеру як не було, так і не було. Фантастика!

«Дивно… – подумав я із усе зростаючим занепокоєнням. – Вхід мусить бути, адже я зайшов сюди. Проник, проліз, але таки опинився тут. То де ж він подівся, той вхід?»

Присвітивши, поглянув на годинник: дванадцята дня. Отже, я у печері рівно дві години. Як швидко летить час! Але гірше, що десь зник вхід і, зрозуміло, вихід. Просто смішно, не вперше у підземеллі, а заблудився, як новачок. Розказати кому – так не повірять. Справді-бо, вхід зник! Три «ха-ха-ха»!

Ні, треба зосередитись, зосередитись і зосередитись.

Заспокоїтись. Відпочити.

До всього ж, мені чомусь стало вже геть важко дихати. І якийсь шум з’явився у вухах. По тілу почав пробігати легкий дрож… Гм… Це, напевно, вже наслідки переохолодження, адже зодягнений я по-літньому, а тоненька нейлонова куртка не зігріває. Треба би білизну вовняну, светра.

Я втретє пішов по колу: від аркушика з цифрою «1», тоді правим краєм, уважно висвітлюючи долівку, потім лівим краєм повернувся, знов вийшов до аркуша з цифрою «1», а лазу так ніде й не виявив! Наче його й не було!

«Оце так… – подумав я вже із роздратуванням. – У чари я не вірю, у містику теж… То де ж подівся вхід?..»

Вуйко Лущак у подібному випадку сказав би, що на мене наслано нечистою силою і що взагалі вона (тобто нечиста сила) водить, як сліпого.