Валентин Чемерис - Аравійська пустеля (збірник)

Жив приспівуючи. Бо й справді співав – і в шкатулці, і вибравшись з неї на білий рояль. Любив сюрчати ночами. А вдень, вилізши із шкатулки, мандрував по роялю, що був для нього великим світом. Як Архип казав – «променадив». А коли хто з господарів сідав за рояль, з першими акордами коник вибирався зі шкатулки і сюрчав у такт мелодії – підспівував своїм господарям.

Ідучи до своєї майстерні, Архип Іванович незмінно брав із собою шкатулку, ставив її біля мольберта і малював черговий свій шедевр. Працюючи, злегка за звичкою підспівував.

Коник із дерев’яною ніжкою вибирався зі шкатулки – для цього в ній була крихітна драбинка, – всідався на краю і в такт художникові сюрчав…

А часто ночами Архип і Віра, прокинувшись, лежали й слухали, як на всі лади сюрчить їхній постоялець. Він невтомно тюрлюкав на невидимій скрипочці своїй, й спів його нагадував подружжю Куїнджі про Україну, теплий південь, Маріуполь на Кальміусі при впаданні його в Азовське море…

Зими у Санкт-Петербурзі не ласкаві – суворі, із крижаними вітрами. А коли з Фінської затоки, із студеного Балтійського моря чи здалеку, з Північного полюса, до Санкт-Петербурга прилітали холоди з хуртовинами і з тріскучими морозами – так було затишно у теплім помешканні слухати сюрчання маріупольського коника.

І чим суворіші холоди насувались на північну столицю імперії, тим завзятіше в будинку Куїнджі виспівував коник, навіваючи господарям милі спогади про далеку батьківщину їхню…

Розчулений коником, Архип Іванович часто обдумував сюжети майбутніх картин або й працював над ними, навіяними Україною. Так з’явилися «Вечір на Вкраїні», «Українська ніч», «Дніпро». Художник почав підготовчу працю над майбутнім шедевром – «Місячна ніч на Дніпрі».

Коник, що жив у художника в шкатулці на роялі, наче зачіпав своїм сюрчанням у його душі невидиму сокровенну струну. Вона бриніла, і Куїнджі із запалом, не знаючи ні дня ні ночі, працював над картиною. І здавалося Вірі й Архипу, що холодні ночі в Санкт-Петербурзі вже тепліші, бо перед внутрішнім їхнім зором поставала далека Україна – мальовнича, прекрасна, тепла і сонячна…

Коник часто гуляв по роялю, він так звикся зі своєю дерев’яною ніжкою, що стрибав ще вправніше, аніж із живою. Це ж треба було крихітній комасі так припасувати деревинку, що вона й не відчувала її – певно, Архип Куїнджі таки був майстром на всі руки.

Легенда це? Билиця?

Чи – правда щонайправдивіша?

Не знаю.

Може, й легенда, а може, і правда-билиця.

Але, виступаючи якось на конференції «Людина – що це таке?» (письменники гуртом міркували над цим вічним питанням), я пригадав цей випадок і розповів учасникам зібрання про коника з дерев’яною ногою, як він жив-співав і вправно стрибав у художника Архипа Куїнджі на роялі…

Не знаю, легенда це, чи билиця, але вірю, що саме так і було.

Архип Куїнджі – незвичайний художник, творець неймовірно-фантастичної картини «Місячна ніч на Дніпрі», справді змайстрував покаліченому конику дерев’яну ніжку, і врятована комаха віддячувала Куїнджі і сюрчанням, і своїми диво-стрибками. На все тій же дерев’яній нозі.

Іноді думаєш: як небагато треба, щоб відчути себе людиною і щоб бути людиною на планеті Земля. Усього лише подарувати покаліченій комасі дерев’яну ніжку та поселити її у шкатулці на роялі. І так змайструвати ту диво-ніжку та приладнати, щоби комаха сприймала її як свою.

Тож чи багато для цього треба, га?

Лаз був кручений, та ще й такий, що з-поміж спелеологів називаються «шкуродерами»: протиснутись у нього можна лише таким худоребрим, як я, та й то «на видиху», стиснувши грудну клітку.

Повторюючи про себе рядки з інструкції про те, що «при проходженні вузьких лазів не можна напружувати м’язи, тіло по можливості мусить бути розслабленим, найбільш безпечне положення – коли одна рука витягнута вперед», я звивався вужем у кам’яних лабетах і мав таке відчуття, ніби хтось невидимий у чорній пітьмі намагається здерти з мене разом з одягом і шкіру.

Та от, коли здавалося, що ані дихнути, ані ворухнутися, лаз почав розширюватись. Я увімкнув налобну фару. Кам’яна горловина лишилась позаду, а попереду, на відстані витягнутої руки, був тупик. Звідкілясь ізнизу тягло в підборіддя вогким прохолодним повітрям. Невже колодязь? Тоді доведеться повертатися – без спецспорядження, без страховки, та ще одному колодязь не пройдеш. Це рівнозначно самогубству.