Валентин Чемерис - Аравійська пустеля (збірник)

Лежачи на краю отвору, я скерував світло фари круто вниз і заглянув у діру. Ні, не колодязь. І не штольня. Усього лише неглибока щілина. Промінь світла вихопив з чорнющої пітьми неширокий карниз, а за ним, на відстані півтора-двох метрів, виднілося дно, на якому я через хвилину вже й стояв обома ногами.

Ну от, тепер можна й роздивитись: спішити принаймні нікуди. Усього лише за якихось двадцять хвилин я проник у цю «страшну» печеру, про яку стільки наслухався. Чому печера називається Ґаздівською? Та тому, що ґазда – це господар, а господарював у цій печері велет-ведмідь, що вмів говорити по-людському і насилати на людей «причину». Себто заморочував необережним голови так, що ті бідолахи потім і світу білого не бачили… Ось так цілком серйозно запевняв мене вуйко Лущак, коли ми вудили смачнючу форель у потічку Дзвінкому. Із свого досвіду спелеолога-туриста я вже знав, що про кожну печеру неодмінно почуєш від місцевих жителів красиву, а часом і моторошну легенду, яку сприймаєш, як належне, адже печера без легенди – ніби й не печера, загадкова і таємнича, – а щось таке собі… дірка та й усе. Тож і Ґаздівська печера з ведмедем, який тямив говорити по-людському, не була винятком. Але знав би вуйко Лущак про лаз «шкуродер», то поселив би у печері не велетня-ведмедя, а принаймні вужа.

Підвів голову, і промінь світла вихопив із пітьми рожеве склепіння, що круто здіймалося вгору – я був у досить просторій і високій залі, з якої і складалася печера. В реєстри спелеології вона ще не потрапила – це я добре знав, тому зрозумієте моє хвилювання і нетерпіння, з якими я й почав огляд.

Вирішив дотримуватись правила правої руки: рухаючись уперед, треба повертати лише у ходи праворуч (якщо такі виявляться), а йдучи назад – у всі ліві. Йшов я повільно і раз по раз зупинявся біля того чи іншого витвору природи. Які незвичайні, нереальні пейзажі вихоплював з віковічної пітьми мій світильник! Ось на галяві стоять стовбури вапнякових дерев, що ніколи не шелестіли зеленим листям і ніколи не чули пташиного співу в своїх кронах… За ними – химерні кущі, ніби оповиті ліанами. Ажурним плетивом поросли рожеві кристали, наче фантастичний пейзаж мертвої чужої планети, яку ніколи не осяває сонце і над якою ніколи не голубіє небо з білими хмаринками.

В однім місці промінь вихопив зі смоляної пітьми загадкові фігурки. Я підійшов ближче і скрикнув від подиву: вапнякові фігурки були схожі на мініатюрних ведмедиків, що кумедно і мальовничо поставали на задні лапи…

«Так ось чому народне повір’я поселило у цій печері ведмедя! – подумав я, милуючись фігурками. – Очевидно, той, хто першим сюди проник і побачив ці фігурки, розповів про них у селі, ну а вже людський поговір прикрасив щедро подробицями».

Я не міг відійти від ведмедиків просто так. Вони були такі симпатично-кумедні, що я простягнув до них руку. В ту мить я просто забув про одне з головних правил спелеології: нічого не чіпати у печерах без особливих на те потреб і тим більше – не брати на згадку ніяких сувенірів. Один візьме, другий прихопить, третій не пройде мимо, четвертий… Дивись, і не лишиться нічого від фантазії природи. Але в ту мить я про те, повторюю, не подумав, бо мені дуже сподобались симпатичні ведмедики. Уявляючи, як я поставлю у себе вдома, у кабінеті, таку фігурку та як дивуватимуться знайомі, а я ще й примережу красиву та жахну історію, щоби полоскотати їм нерви. Отож я простягнув руку і відломив середнього ведмедика…

Лунко тріснув у глухій тиші сталагміт, і мені здалося, що хтось не то вражено, не то обурливо крикнув… Я сторожко прислухався, але тут же заспокоїв себе, що то всього-на-всього своєрідна тутешня акустика, яка по-своєму перекручує кожен звук, у печері іноді й не таке почуєш.

Отож угамувавши в душі сум’яття, я милувався ведмедиком у світлі фари – вся його постава була напрочуд живою, кумедною, тільки крихітні намистинки очей раптом спалахнули криваво-червоним рубіновим блиском. Той блиск мені чомусь не сподобався. Подумавши (запізніло, звичайно), що, мабуть, не треба було нівечити такий витвір природи, я сунув ведмедика в кишеню куртки – не викидати ж його тепер – і пішов далі.

У Ґаздівській печері, як я невдовзі переконався, було все те, що буває і в інших печерах: темрява, низька температура, стопроцентна вологість, своєрідна акустика. І – тиша. Глуха, віковічна тиша, яку порушує всього лише один звук: кап, кап, кап…

Пауза.

І знову: кап, кап, кап…