Валентин Чемерис - Аравійська пустеля (збірник)

Потім була праця ретушером у фотографів Маріуполя, Одеси, Петербурга, Таганрога. Хотів було якось відкрити власну студію, але… Не знайшов коштів.

Потрапивши до Феодосії в Криму, якийсь час працював у Айвазовського, тоді вже знаменитого художника-мариніста, розтирав фарби. До полотен знаменитий художник його чомусь так і не допустив.

Переїхавши до Санкт-Петербурга, безуспішно – повна відсутність грамоти – намагався поступити до Академії мистецтв. До тієї Академії, дійсним членом якої він згодом стане. Як і членом Товариства художників. І – гордістю їхньою. Чарівна українська природа полонила його, надихнула і обезсмертила. Картини його стали знаменитими. Архип Куїнджі буде таким багатим, що з власних коштів платитиме молодим, але бідним художникам, стипендію на прожиття.

Успіх до нього прийде після картини «Татарська сакля в Криму», що експонувалася на академічній виставці 1868 року. А за картину «Осіннє бездоріжжя» він отримав звання класного художника (власне, фах учителя малювання). А потім він приїде на батьківщину до Маріуполя – свататись до Віри Кетчерджі, яку давно і вірно кохав. Дочка заможного купця терпляче його чекала, доки він, без гроша в кишені, без знань, із благенькою російською мовою пробиватиметься в Санкт-Петербурзі до своєї виплеканої мрії – стати художником.

Після весілля Архип Куїнджі, на той час уже знаний художник, і його молода дружина якийсь час поживуть у Маріуполі, а потім переїдуть до північної столиці Російської імперії, де вестимуть вельми забезпечене життя (на той час бідний греко-татарський хлопець без освіти стане вже добре заробляти).

Так от історія, про яку ми й хочемо вам повідати, трапилась саме тоді, як Архип та Віра Куїнджі після свого весілля жили в Маріуполі. Там вони й познайомилися з коником-калічкою…

День видався напрочуд ясний, сонячний, у світі Божому панувала весняна теплінь. У високому південному небі лінькувато пливли білі хмарки – вічні небесні мандрівниці.

А внизу, на зелених луках, сюрчали невгамовні коники: сюр-сюр… Один, другий… п’ятий… десятий… А може, їх там виспівували сотні, бо світ білий був ними переповнений.

Здавалось, що вони тут сюрчать від самого сотворення світу. І це було так, адже коники – давнього походження. Їхні пра-пра жили-сюрчали ще в пермському періоді геологічної будови Землі. Себто у кам’яновугільному періоді. А це – не близький, як-то кажуть, світ. Настав він, пермський період, близько 285 мільйонів (мільйонів!) років тому. І вже тоді були коники.

Тривав пермський період 35 мільйонів років, уступивши своє місце тріасовому. А коники… Коники й тоді сюрчали. Як сюрчать вони й нині – ви уявляєте, наскільки вони давнезніші за нас, людей?!. Тюрлюкають вони собі мільйоноліття на луках, на галявах, у траві, у садах, на городах. Сюрчать, ловко маскуючись у зеленій траві чи листі. Існуючи, як учені пишуть, у всіх ландшафтних зонах. І в усіх зонах їх чути, а ось бачити їх, зелених скрипалів, не всім і щастить. У зеленій траві їх, зелених, витягнутих, наче стебельця, не просто й загледіти.

Архип і Віра Куїнджі любили гуляти за містом. Особливо на луках, де море трав і де так гарно сюрчали невидимі музики.

Архип ще змалечку любив слухати коників, тож хлоп’ям часто пропадав на луках, слухаючи невидимих музик, вправних скрипалів.

Із молодою дружиною приходив на луки в гирлі Кальміусу, простилали там ряднину, сідали, мріяли, дивлячись на голубе небо, і слухали, слухали метких коників-стрибунців. Їх мовби ніде не було, але вони, невидимі музики, були всюди, адже звідусіль лунало їхнє сюрчання-тюрлюкання.

Того дня, коли все й сталося, подружжя сиділо під плакучою вербою, що привільно розпустила гнучке своє віття. Перед ними простиралися знайомі смарагдові луки, за якими шуміла річка Кальміус, поспішаючи до недалекого звідти Азовського моря.

Молоде подружжя було на вершині свого щастя – ще й тижня не минуло після їхнього весілля. Молодий сидів, обхопивши руками коліна та поклавши на них голову, і замріяно дивився на зелене різнотрав’я лук, убираючи в себе ту красу.

Молода дружина, простеливши білосніжний рушник, викладала на нього принесені наїдки: поставила розмальований глечик із молодим вином, кухлики, мальований таріль із духмяними пиріжками. А готуючи підполудне, намугикувала пісеньку, що «хороше під вербою вдвох із тобою».

Архип, переповнений щастям, повторював за дружиною, що і йому «хороше під вербою удвох із тобою»…