Редьярд Кіплінґ: Книга джунглів

Знявся гармидер, лемент:

– Замовкни, людська дитино… Ні, нехай говорить. Він дотримується нашого Закону!..

Нарешті почулося рикання вовків-старійшин:

– Нехай скаже Мертвий Вовк!

Коли Ватажок Зграї зазнає поразки в полюванні, не схопивши здобич, його до скону кличуть Мертвим Вовком.

Акела втомлено підняв стару сиву голову.

– Вільний Народе! Дванадцять років я водив вас на лови, і ми не втратили жодного з нас. Але вчора я випустив поживу! Задум був тямовитий: молоді вовки зумисно вигнали на мене бувалого оленя, щоби продемонструвати мою неміч… Нині ви маєте право покінчити зі мною. То хто вийде першим, аби здолати Самотнього Вовка? За Законом Джунглів ми маємо зійтися в герці сам на сам.

Залягла мовчанка – ніхто не хотів ставати до смертельного бою з Акелою, хоч той і був старий.

Тишу прорізав рев Шер-Хана:

– Навіщо ви слухаєте цього беззубого дідугана? Він сам скоро сконає. А людського сина віддайте мені. Він не звір, а людина у вовчій зграї, і вже десять років поганить собою джунглі… Я ненавиджу його! Ніхто з вас не може дивитися йому у вічі…

– Людина! Нехай вертає туди, звідки придибала, – пролунало зле виття.

– І приведе сюди людей із селища? Ото вже ні! Віддайте його мені!

Акела зачекав, доки стихне галас, і промовив:

– Він їв разом з нами, спав поряд з нами, заганяв для нас дичину. Він знає Закон Джунглів і жодного разу його не порушив. Він наш брат у всьому, окрім походження. А ви, обдурені Шер-Ханом, готові віддати Мауглі якомусь кульгавому тигрові. Я знаю, що ви замислили, жалюгідні пси-боягузи, які забули про честь Вовчої Зграї… Якщо ви подаруєте Жабеняті Мауглі життя, тоді я помру не змагаючись, а ви позбудетесь ганебного тавра братовбивства. Чи ви вже забули, що Мауглі прийняли до Зграї згідно зі звичаєм і він увесь цей час жив разом з нами?

– Я викупила його. Пам’ятаєте того буйвола? – лагідно провуркотіла Багіра. – Де ж ваші обіцянки? Скидається на те, що вас даремно звуть Вільним Народом.

– Рештки буйвола прибрала земля, а людина досі у Зграї, – молоді вовки, погиркуючи та підвиваючи, згуртувалися довкола Шер-Хана, а той розлютовано махав хвостом і гримів: – Жодна людська дитина не має права жити серед Народу Джунглів!..

– Тепер на все твоя воля, – прошепотіла Мауглі чорна пантера. – Ми мусимо стати до бою.

Мауглі випростався й роззирнувся на скажену Зграю, тримаючи горщик із жаром поперед себе. Його опанували лють і смуток, – ніколи він не здогадувався, що вовки його ненавидять.

– Послухайте-но, ви! – гукнув він. – Зостанься я з вами, так і залишився б вовком. Але цієї ночі ви стільки разів назвали мене людиною, що тепер я відчуваю істину у ваших словах. Я більше не можу вважати вас братами, для мене ви – лісові пси. Як і для людини. І не вам вершити мою долю! А щоби ви, нарешті, прозріли, я приніс із собою Червону Квітку…

Мауглі швиргонув на землю горщик; від жару затлів і відразу яскраво спалахнув сухий мох, вогонь почав розповзатися травою. Потім хлопець уткнув у полум’я грубу смолянисту гілку і, піднявши її над головою, почав вимахувати палаючим факелом, розганяючи вовків, що заскиглили з переляку.

– Ти – володар! – прошелестіла Багіра. – Врятуй Акелу від загибелі. Він завжди був твоїм другом.

Акела, суворий старий ватажок, не хотів, аби Зграя згинула. Одначе зараз він, той, хто жодного разу за весь свій вік не просив про помилування, благально глянув на Мауглі. Навколо металися тіні схарапуджених вовків, а людський син стояв оголений, облитий світлом яскраво палаючої гілки, і по його м’язистих раменах звивалися чорні, наче сажа, пасма волосся.

– Воля ваша, – повільно вимовив Мауглі, озираючись. – Тепер я бачу, що ви все ж таки пси. Я кидаю вас і йду до свого народу… Джунглі більше не для мене, я забуду вашу мову і вашу дружбу, але я милосердніший за вас. Лише за кров’ю я не був вашим братом, тому даю обітницю, що, ставши людиною серед людей, я не зраджу вас так, як ви зреклися мене. Межи мною і вовками Зграї не буде війни. Але перш ніж піти назавжди, я маю сплатити один борг…

Мауглі зробив крок до Шер-Хана. Той позадкував, невидющими очима втупившись у полум’я, а хлопчик схопив тигра за жмут шерсті, що стирчала нижче від пащеки. Шер-Хан притис вуха до голови й замружився – смолоскип був небезпечно близько. Багіра скрадалася за своїм улюбленцем.

– Зупинись, смугастий шакале, коли до тебе говорить людина, – вигукнув Мауглі. – А то я підпалю твою паршиву шкуру! Ти хотів покінчити зі мною так, як збирався зробити ще тоді, коли я був маленьким безпорадним малям. То отримуй! – і він гепнув палаючою гілкою тигра по голові, а той завищав і застогнав від болю. – Тільки поворухни хоча б вусом, і я запхаю Червону Квітку тобі в горлянку! Забирайся геть, обсмалена кішко! Запам’ятайте всі: коли я знову зійду на Скелю Ради, мої плечі будуть укриті шкурою Шер-Хана. А тепер послухайте мене ви, вовки. Акела може жити там, де надумає, і так, як забажає. Ніхто не посміє його скривдити, бо я цього не хочу. Геть, полохливі пси!