Редьярд Кіплінґ: Книга джунглів

Тоді Акела звертався до зграї з вершини пагорба:

– Ви ж бо знаєте Закон Джунглів! Егей, вовки, дивіться пильно!

Коли підійшла черга Мауглі, Мати-Вовчиця напружилась, а Тато-Вовк носом підштовхнув Жабенятко на галявку. Плюхнувшись на землю, Мауглі розсміявся і почав бавитись камінцями, що виблискували в місячному сяйві.

Десь із-за скелі почулося глухе гарчання Шер-Хана:

– Людське дитинча моє! Моє! Навіщо воно Вільному Народові?

Акела й вухом не повів і закликав далі:

– Егей, вовки, дивіться уважно! Вільний Народ не дослухається до чужинців, він сам вирішує.

У вовчій Зграї прокотилося буркотіння, хтось із молодих вовків вигукнув:

– Навіщо Вільному Народові людське маля?

За Законом Джунглів, у разі суперечки через те, чи може підрослий звір стати членом Зграї, мали висловитися принаймні двоє, але не його батько чи мати.

– Хто за це дитинча? – запитав Акела. – Хто з Вільного Народу бажає слова?

Відповіді не було, і Мати-Вовчиця вже приготувалася до бою, що, як вона розуміла, міг стати для неї останнім.

Тоді старий Балу, бурий ведмідь, який, коли не ласував горіхами, корінцями та медом диких бджіл, навчав вовченят Закону Джунглів – і з цієї причини був допущений до Ради Зграї, став на задні лапи.

– Людське дитинча? – пробасив Балу. – Я кажу так. Нехай він буде у Зграї. Я навчу і його.

– Нам потрібен іще один голос, – кивнув Акела. – Учитель молодих вовків висловився. Хто, окрім Балу, проголосує за людське дитинча?

Струнка тінь ковзнула поміж вовків. Це була Багіра, чорна пантера. Усі знали Багіру, і небагато було сміливців, що наважилися б стати на її шляху, бо вона була хитра, як Табакі, відважна, наче дикий буйвіл, і невгамовна, мов поранений слон. Та водночас її голос був солодкий, ніби мед, а хутро – м’якше за пташиний пух.

– О, Акело, і ти, Вільний Народе, – промуркотіла Багіра, – я не маю права голосу на Раді, однак Закон Джунглів стверджує: якщо виникає сумнів щодо нового дитинчати, його життя можна викупити за певну ціну. І Закон не визначає, хто може, а хто не може заплатити викуп. Моя правда?

– Правда, – гаркнули вічно голодні молоді вовки. – Дитя можна викупити. Такий Закон!

– Може, усе ж таки ви дозволите сказати мені декілька слів? – усміхнулася Багіра.

– Кажи!

– Ганебно для могутньої Зграї вбивати голомозе дитя. Воно ще вам знадобиться, коли виросте. Якщо ви погодитеся прийняти цю дитину, до слів Балу я додам свій викуп – молодого й добре вгодованого буйвола, якого я щойно вбила неподалік…

Слова пантери потонули у збудженому гавкоті дюжини молодих голосів:

– Навіщо сперечатися! Яку шкоду може заподіяти безшерсте жабеня? Нехай собі гасає зі Зграєю. Де твій буйвіл, Багіро? Приймімо дитинча!

А той, через кого точилася суперечка, як і раніше, грався камінцями. Мауглі не помічав навіть того, що вовки один за одним підходили й оглядали його. Нарешті на Скелі Ради залишилися тільки Акела, Багіра, Балу і родина Жабенятка Мауглі. Молоді вовки вирушили за викупом, решта спустилися з пагорба, але у пітьмі все ще чулося злісне гарчання Шер-Хана.

– Зареви-но гучніше востаннє, – усміхнулася Багіра. – Настане час, і цей хлопчисько змусить тебе співати інакших пісень, або ж я зовсім не розуміюся на людях.

– Ми добре зробили! Через певний час він стане мені помічником, – сказав Акела і звернувся до Тата-Вовка: – Візьми людське дитя і виховай його за законами Вільного Народу.

Так Мауглі прийняли до Сіонійської Зграї – в обмін на буйвола, роздобутого Багірою, та добре слово Балу.

Можна лише припустити, яким незвичайним було життя Мауглі у десятилітті, яке настало після рішення Ради Зграї. Зростав він у тому самому лігві з вовченятами, тільки вони швидко здорослішали, а він усе ще залишався дитиною. Тато-Вовк відкривав хлопчикові таємниці джунглів – і шурхіт у траві, легкий подих спекотного нічного повітря, крик сови над головою, скрегіт кігтів кажана на гілці дерева, кожен плюскіт рибки у струмку стали для Мауглі абеткою.

Коли він не навчався, то вигрівався на сонечку, грався, спав та їв. Хлопчик полюбляв плавати, тож купався не лише під час спеки або ж коли примудрявся забруднитися в багнюці та пилюзі. Вправно, наче сіра мавпа, він залазив на найвищі дерева по мед та горіхи, які так смакували Балу, – цього навчила його Багіра. На Скелі Ради, де Мауглі мав тепер власне місце, він вигадав собі забавку: час від часу пильно вдивлявся в очі якомусь вовкові, аж поки той відводив погляд убік. А ще хлопчик рятував вовків від колючок, яким вони самотужки не могли дати собі з ними ради. Інколи вночі Мауглі сходив із гірських схилів на поля та з цікавістю приглядався до вогників людських хатин. Однак людям він не йняв віри, знаючи про їхні капкани й підступні пастки.