Редьярд Кіплінґ: Книга джунглів

З 1899 року Редьярд Кіплінґ остаточно оселився в Англії, у графстві Сассекс, де створив іще дві славнозвісні книги казок – «Пак з Пагорбів» та «Нагороди і феї» (1906). Водночас письменник брав активну участь у політичному житті країни й виступав із застереженнями щодо невідворотності війни з Німеччиною.

Пророцтв Кіплінґа не почули. Напруження у Європі зростало, а 1914 року спалахнула Перша світова війна. У 1915 році у Франції загинув син письменника Джон, тіло якого так і не знайшли. Упродовж чотирьох років письменник із дружиною намагалися з’ясувати, що ж сталося із Джоном, не втрачаючи надії на те, що він потрапив у полон, одначе пошуки, що тривали до 1919 року, виявились безрезультатними. Саме Редьярд Кіплінґ є автором фрази, яка викарбувана на всіх монументах загиблим у війнах в Англії: «Їхні імена житимуть вічно».

Ну, а «Книзі джунглів» судилося довше й набагато щасливіше життя. Сотні видань на всіх континентах, мільйонні наклади, переклади багатьма мовами світу, незліченні екранізації – повнометражні фільми, мультфільми, аніме-серіали, серії відеоігор за мотивами книги… Тільки у США історію хлопчика-вовка Мауглі від 1942 до 2018 року екранізували шість разів. Спробуйте сьогодні знайти десятирічного хлопчака, який не знає, хто такі Багіра, Балу та Каа!

Утім ані фільми, ані найдосконаліші анімації не замінять справжнього аромату, чарівності й мудрості дивовижної казки, створеної одним із найуславленіших письменників Англії.

Над Сіонійськими горами повис задушливий вечір. Прокинувшись, Тато-Вовк почухався, позіхнув усією своєю ікластою пащею та потягнувся занімілим тілом, скидаючи тягар денного сну. Мати-Вовчиця дрімала, а під її великою сірою мордою вовтузилися, повискуючи, четверо вовченят.

– Час на полювання, – стиха промовив голова сімейства. Він приготувався стрибнути, коли горбата тінь біля входу до печери затулила місяць.

– О, славетний ватажку вовків, удачі тобі! І благородним дітям твоїм міцних білих зубів. Нехай не забувають вони голодних, – почулося скавчання.

Це був шакал Табакі. Вовки Індії зневажають Табакі через розбрат та плітки, що їх він сіє повсюди, а також через його жадобу – він не гребує навіть нечистю на сільських смітниках. Але водночас його й остерігаються – у джунглях він найчастіше хворіє на сказ, і тоді навіть тигр ховається від маленького шакала.

– Зайди й роззирнися довкола, – стримано прорік Тато-Вовк. – От тільки в печері немає нічого їстівного.

– Для вовка немає, – завищав Табакі, – але для такого, як я, і обгризена кістка за щастя.

Озираючись, шакал прокрався до печери, де знайшов оленячу лопатку із залишками м’ясця.

– О, дякую за щедру гостину! – промовив він, задоволено облизуючись. – Які ж чудові ваші вовченятка! А які в них оченятка!.. А втім чого це я? Ніби забув, що вони – малята вожака…

Табакі чудово знав, що відверто хвалити малят зась, адже це загрожує нещастям, і задоволено спостерігав, як збентежилися їхні батьки. Відтак він хижо промурмотів:

– Шер-Хан змінив місце ловів. Він повідав мені, що весь наступний місяць полюватиме в цих горах.

Шер-Хан був тигром, який жив за двадцять миль від печери поблизу річки Вайнганги.

– Це проти правил! – сердито гиркнув Тато-Вовк. – За Законом Джунглів він не може змінювати місце ловів без попередження. Розлякає нам усю дичину…

– Мати недарма називала його Кульгавим, – додала Мати-Вовчиця. – Шер-Хан від народження накульгує – тому й полює виключно на домашню худобу. Мешканці поселень на берегах річки злі на нього. Тепер він прийде сюди – а за ним у джунглі навідаються люди. Нам із дітьми доведеться тікати. Велика дяка Шер-Ханові!

– Повідомити йому про вашу вдячність? – глузливо вишкірився Табакі.

– Геть звідси! – огризнувся Тато-Вовк. – Мерщій забирайся полювати зі своїм володарем. Через тебе самі прикрощі…

– Та йду вже, йду… А що це за шум? Чи то не гарчання Шер-Хана в заростях?

З долини пролунало зле, розчароване буркотіння голодного тигра, який не зумів запопасти здобич.

– Шер-Хан пришелепуватий, – прислухавшись, вигукнув Тато-Вовк. – Скільки галасу він наробив у заростях! Певне, думає, що наші олені схожі на вгодованих бичків?

– Тс-с-с! Це інші лови, – зауважила Мати-Вовчиця. – Його дичина – людина.

Буркотіння перетворилося на глухе гарчання, яке дедалі гучнішало, аж доки стало зрозуміло, що тигр готовий стрибнути… Невдовзі пролунало жахливе виття – наче то був не тигр, а хтось зовсім інший.