Редьярд Кіплінґ - Книга джунглів

– Що з ним трапилося?

Тато-Вовк визирнув із печери:

– Та кажу ж – недоумок! Обсмалив лапи у вогнищі дроворуба…

– А хто то піднімається схилом? – запитала Мати-Вовчиця, повівши вухом. – Піди-но глянь.

Листя поблизу печери зашурхотіло, і Тато-Вовк приготувався до стрибка. Він був уже готовий схопити здобич, коли з кущів з’явилося голеньке смагляве хлоп’я, яке ледве зіп’ялося на ноги й трималося за гілочку, що немов для нього й звисала. Малюк зазирнув ув очі звірові й засміявся.

– Людина! – вигукнув Тато-Вовк. – Людське дитя!

– Я ще ніколи їх не бачила, – промовила Мати-Вовчиця. – Неси-но його сюди.

Тато-Вовк так само дбайливо, як і власних вовченят, без жодної подряпинки переніс малюка до печери і обережно поклав під теплий бік Матері-Вовчиці.

– Яке малесеньке і геть голеньке… А яке сміливе, – ніжно усміхнулася вона. – Дивись: пропхався між вовченятами й так завзято смокче! То ось яке воно – людське маля!..

– Я міг би вбити його одним-єдиним ударом, а воно нічого не боїться!

У печері враз споночіло – величезна морда Шер-Хана затулила вхід. Позаду тигра казився Табакі:

– О, мій володарю, він тут, тут!

– Нам виявлена глибока шана, – проказав Тато-Вовк, але очі його спалахнули гнівом. – Чого бажає Шер-Хан?

– Тут у тебе людське дитинча, – прогарчав тигр. – Його батьки втекли. Поверни мою здобич!

Для Шер-Хана вхід до вовчого лігва був занадто вузький, до всього він обпік собі обидві лапи в полум’ї й тепер лютував.

– Вовки – вільний народ. Вони коряться лише Ватажку Зграї. Людське дитинча – наше, ми самі вб’ємо його, якщо забажаємо…

– Це мовлю я, Шер-Хан! Присягаюся, що не стоятиму просто, нюхаючи вашу собачу буду й випрошуючи те, що належить мені за звичаєм, – ревисько тигра прогуркотіло, долинувши до кожного закутка печери.

Мати-вовчиця відштовхнула від себе вовченят і кинулася до входу. Її погляд стрівся з полум’яними очима Шер-Хана.

– А тепер мовлю я, Ракша-Заступниця! Людське дитя – моє! Зарубай собі на носі: воно житиме у зграї й полюватиме разом з усіма. Стережись, Шер-Хане! Забирайся звідси, нікчемне кульгаве чудовисько, або, запевняю тебе, відправишся в потойбіччя, до своєї матінки, кульгаючи на всі чотири лапи! Геть!

Тато-Вовк зачудовано дивився на свою подругу. Він уже майже забув той день, коли змагався за неї з іншими вовками, але ж у Зграї не дарма нарекли її Ракшею – лютим демоном. Шер-Хан, стиха бурмочучи, поступився назад і заревів:

– Собаки дзявкотять у своєму дворі! А ми ще подивимося, чи прийме Зграя людське дитинча. Воно – моє, і настане день, коли я його однаково уколошкаю!

Важко дихаючи, Мати-Вовчиця відповзла до вовченят, а Тато-Вовк задумливо мовив:

– Хоча б у чомусь Шер-Хан має рацію. Дитинча треба показати Зграї. Скажи, ти й справді хочеш залишити його?

– Так! – упевнено відповіла Мати-Вовчиця. – Воно прийшло в пітьмі, голісіньке, голодне, зовсім самотнє, але, попри все це, не злякалося. Поглянь: воно анітрішечки не боїться наших вовченят! Смугастий кривий злодюга вб’є дитинча. Нехай воно залишиться… Егей, лежи сумирно, жабенятко! Віднині ти будеш Жабенятком Мауглі…

– Але що вирішить Зграя? – запитав Тато-Вовк.

Згідно із Законом Джунглів, перш ніж створити родину, змужніле вовченя має постати перед Радою Зграї, яка збирається, коли місяць уповні. Лише після цього вовк стає повноправним і може полювати самостійно.

У визначений час, коли його нащадки підросли та зміцніли, голова вовчого сімейства вирушив уночі до Скелі Ради разом із Матір’ю-Вовчицею, вовченятами та Мауглі. Посеред величезних кам’яних брил, якими було всипано пагорб, їх очікували близько сотні вовків, а на вершині пагорба, на скелі, простягся на весь зріст ватажок Зграї – Акела. Цей могутній вовк-одинак, який вирізнявся незвичайною силою та вправністю, уже цілий рік очолював Зграю. Ще замолоду Акела кілька разів утрапляв до капканів, що їх влаштовували в джунглях люди, однак завдяки своїй кмітливості залишився неушкодженим і тепер чудово знав, як уникати небезпечних пасток.

Цієї місячної ночі біля Скелі Ради зібралася вся вовча Зграя – від сивих, наче борсуки, старійшин і молодих дужих вовків до підрослих шибайголів-вовчиків. Запанувала тиша, але час від часу якесь вовченя виштовхували у смугу місячного сяйва, щоби всі його добряче обдивилися, а інколи старий досвідчений вовк нечутно підходив до нього, оглядав з голови до ніг і мовчки повертався на своє місце.