Редьярд Кіплінґ - Книга джунглів

Жодної іншої мети бандар-логи не мали – у мавп узагалі ніколи не буває мети, – але одна з них вирішила, що Мауглі може стати корисним для їхнього племені, бо вміє сплітати гілки для захисту від вітру, і якщо його спіймати, то він навчить цього і мавп. Цього разу, говорили мавпи, у них справді з’явиться ватажок, і вони стануть наймудрішим народом у джунглях, і всі їм заздритимуть. Тому бандар-логи тихцем скрадалися за Балу і Багірою, доки не настав час полуденного відпочинку і Мауглі не влігся спати межи пантерою й ведмедем, вирішивши, що більше не товаришуватиме з Мавпячим Народом…

Він прокинувся від того, що його хльоскали по обличчю якісь гілки. Міцні волохаті маленькі руки несли Мауглі у верховіття. І невдовзі він приголомшено дивився на землю у просвіт між гілками, де глухо ревів Балу, розбуркуючи джунглі, а Багіра дерлася вгору стовбуром, люто вишкіряючи свої білосніжні ікла.

Мавпи захоплено завили, застрибнули на найтонші гілочки, куди пантера не могла дістатися, і заверещали:

– Багіра нас помітила! Усі джунглі захоплюються нашою силою та спритністю!

Утеча мавп верховіттям – це щось незбагненне. Наздогнати їх неможливо: там вони мають свої таємні шляхи й перехрестя, підйоми та спуски, і все це на страшенній висоті. Двоє найсильніших самців схопили людське дитя попід руки й помчали, перестрибуючи з дерева на дерево. І попри те, що йому забивало дух, Мауглі мимохіть отримував задоволення від цих шалених перегонів, побоюючись лише, що мавпи впустять його додолу. Та цього, на щастя, не сталося – бандар-логи з уханням мчали гущавиною разом зі своїм полоненим…

Урешті-решт Мауглі розсердився, але опиратися було марно. Багіра й Балу давно втратили його з-перед очей. Єдиний вихід – подати їм звісточку.

Мауглі підняв очі до неба й у блакиті угледів яструба Чиля – той ширяв над джунглями в пошуках здобичі. Чиль теж помітив, що мавпи щось несуть, опустився нижче й аж присвиснув від здивування. І тієї ж миті пролунало Заповітне Слово: «Ми з тобою однієї крові, ти і я!»

– Запам’ятай мій шлях, – крикнув Мауглі яструбові. – Сповісти про мене Балу та Багіру!

– Хто ти, брате? – яструб ніколи не бачив Мауглі, хоча й чув про нього не раз.

– Я – Жабеня Мауглі, людське дитя. Ти маєш пильне око – стеж за мавпами…

Ледве хлопчик устиг це вимовити, як зник у гущавині разом із викрадачами.

– Бандар-логи далеко не втечуть, – усміхнувся яструб, колихаючись у хвилях теплого вітру. – Мавпи ніколи не завершують початого. Здається, їх чекають великі неприємності – Балу ще досі дужий, та й Багіра вміє убивати не лише оленів…

А тим часом Балу та Багіра нетямилися з люті й розпачу. Обоє чимдуж намагалися наздогнати ватагу бандар-логів, які мчали у високості.

– Чому ти заздалегідь не попередив людське дитя? – бубоніла на ходу Багіра. – Тільки й умієш, що надавати стусанів!

– Швидше! Ми ще зможемо наздогнати цих негідників, – відсапуючись, промовив Балу й далі незграбно дріботів.

– З отакою швидкістю? Ти не наздоженеш навіть кульгаву корову! Зупинись, Учителю Закону, вся ця гонитва безглузда. Сядьмо і поміркуймо. Адже якщо вони нас помітять, то можуть (від них можна чекати будь-чого) скинути Мауглі додолу.

– Вони, напевне, уже зробили це, – простогнав, похитнувшись, Балу. – Бідолашне Жабенятко! Чому, ох, чому я не застеріг його вчасно? О Мауглі! Навіщо я втелющив тобі ляпаса? А може, я вибив сьогоднішній урок із його голови, і хлопчик тепер самісінький у джунглях і забув Заповітні Слова?

– Принаймні нещодавно він їх пам’ятав, – нетерпляче перебила ведмедя Багіра. – Балу, досить скиглити й журитися – що про тебе подумають у джунглях?

– Байдуже, хто якої про мене думки! А якщо Мауглі вже неживий?

– Якщо мавпи на забаву не скинуть людське дитинча з висоти або не вб’ють – я спокійна. Він розумний, ти навчив його багатьох речей, а найголовніше – ніхто у джунглях не здатен дивитися йому у вічі. Одначе поки що він під владою бандар-логів, а це плем’я не боїться нікого з нас, адже мешкає високо на деревах, – Багіра задумливо полизькала передню лапу.

– Пустоголовий ведмідь! Старий гладкий поглинач корінців! – несподівано вигукнув Балу. – Правду каже дикий слон Хатхі: «У кожного свій страх», – а ці бандар-логи бояться тільки Каа, гірського удава. Він уміє лазити по деревах незгірш за мавп і уночі краде їхніх дитинчат. Від одного звуку його імені тремтять їхні мерзенні хвости. Ходімо до нього! Швидше!..