Редьярд Кіплінґ - Книга джунглів

Смолоскип розгорівся дужче. Мауглі розмахував ним так немилосердно, що навколо розліталися міріади іскр, потрапляючи на шкури вовків, що переполохано тікали. Засмерділо паленою шерстю і страхом. Нарешті на Скелі Ради залишилися тільки Акела, Багіра та близько десяти вовків – тих, які були на боці Мауглі.

Несподівано хлопчик завмер, відчувши у грудях такий біль, якого ще зроду не відчував. У нього перехопило подих, сльози полилися рікою – і Мауглі гірко заридав.

– Що це? – промовив він, схлипуючи. – Я зовсім не хочу залишати джунглі й не розумію, що зі мною відбувається… Я помираю, Багіро?

– Ні, Маленький Брате. Це просто сльози, – відповіла Багіра. – Так, тепер я бачу, що ти людина й уже не дитина. Віднині джунглі справді для тебе під забороною. Поплач, Жабенятко, і тобі полегшає…

Серце Мауглі ніби рвалося на клапті.

– Я піду до людей, – нарешті вимовив він, – але спершу попрощаюся зі своєю матір’ю.

Він дістався до лігва, де минуло його дитинство, кинувся до Матері-Вовчиці, притиснувся до її боку й так тяжко ридав, що його брати-вовки тужливо завили.

– Ви не забудете мене? – запитав Мауглі.

– Нізащо, доки ми здатні йди по сліду, – відповіли вони. – Коли станеш людиною, Мауглі, приходь уночі до підніжжя гір. Ми розмовлятимемо, а може, просто погасаємо зораними ланами та пограємо в ті ігри, якими забавлялися колись…

– Повертайся скоріше, Жабенятко, – попросив Тато-Вовк. – Бо ми з твоєю матір’ю старіємо.

– Я завжди чекатиму на тебе, моє голопузе вовченя, – усміхнулася Мати-Вовчиця. – І добре пам’ятай, людське дитя, що я люблю тебе дужче за власних вовченят.

– Я повернуся, – вигукнув Мауглі, до болю стискаючи зуби. – Хоча б заради того, щоби швиргонути шкуру Шер-Хана до підніжжя Скелі Ради. А ви не забувайте мене! І перекажіть усім у джунглях, щоби про мене пам’ятали…

Уже розвиднялося, коли Мауглі сам-самісінький сходив гірським схилом до долини. Він ішов до тих таємничих істот, яких називають людьми.

Це сталося в той час, коли ведмідь Балу навчав Мауглі Закону Джунглів.

Ведмідь радів здібному учневі, адже вовченята зазвичай запам’ятовували лише те, що стосувалося їхньої Зграї. Ледве вивчивши правило мисливців: «Ноги ступають нечутно, очі бачать у пітьмі, вуха чують шум вітру, зуби гострі та білі, – ось ознаки наших братів. За винятком шакала Табакі та гієн – їх ми ненавидимо», – непосидливі слухачі цим і обмежувалися. Мауглі ж, як людському дитинчаті, треба було знати більше, якщо не все.

Інколи чорна пантера Багіра, походжаючи джунглями, приходила поглянути, як справи у її улюбленця. Хлопчак однаково добре лазив по деревах, плавав та бігав, і Балу навчав його законів лісу й води: чим відрізняється трухлява гілка від надійної, як чемно обходитися з дикими бджолами, що належить сказати кажанові Мангу, потурбувавши його під час денного сну, як заспокоїти водяних змій. Адже Народу Джунглів не до душі, коли його турбують, тож непроханих гостей зустрічають без належної шани. Вивчив Мауглі й Мисливський Клич Чужинця. Коли полюєш у незнайомій місцині, такий поклик означає: «Я голодний, дозвольте мені роздобути дичину тут». Тобі мають відповісти: «Полюй заради поживи, але не заради розваги». Дуже багато Мауглі доводилося вчити напам’ять, і повторюючи раз у раз одне й те саме, він страшенно втомлювався.

Одного разу, коли Мауглі заробив покарання – добрячого ляпаса і, роздратований, чкурнув у хащі, Балу сердито сказав Багірі:

– Людська дитина має знати Закон Джунглів повністю!

– Він ще занадто юний, – заперечила пантера, яка напевне розбестила б Жабенятко, якби їй дали таку можливість.

– У джунглях навіть крихітка має остерігатися звірів… Я навчаю його і потроху караю, щоби пам’ятав мої слова.

– Знаю я твою залізну лапу, – пробурчала Багіра. – Його личко все у синцях.

– Я люблю Мауглі, та нехай краще дістане по заслузі, аніж залишиться неуком, – заперечив ведмідь. – Сьогодні хлопець мав вивчити Заповітні Слова Джунглів, одначе полінувався. Але ж вони захищають від хижих птахів, змій і четвероногих, за винятком його Зграї. Невже заради цього не можна було перетерпіти?

– Твоя правда, лише не скаліч Жабенятко – хіба ж він пеньок із дерева, об яке ти гостриш свої тупі кігті… А які це Слова? – поцікавилася Багіра.

– От зараз я покличу Мауглі, і він розкаже їх тобі… якщо матиме охоту. Агов, де ти, Маленький Брате! Ходи-но сюди!