Г’ю Лофтінг - Поштове відділення Лікаря Дуліттла. Останнє розпорядження Генерального Поштмейстера

Поки він бесідував з Вождем (який, схоже, був літнім, добрим чоловіком), у хижку влетів Стрімкий, він був надзвичайно збуджений.

– Лікарю, – закричав він, – листоношу пограбували! Дрозд повернувся в поштове відділення й каже, що по дорозі у нього вкрали пакунок. Перлини пропали!

– Святий Боже! – скрикнув Лікар, підскочивши. – Перлини пропали? І це ж була рекомендована пошта!

– Так, – підтвердив Стрімкий, – тут зі мною і сам дрізд. Він вам усе розкаже.

І підійшовши до виходу, він покликав усередину птаха, який ніс рекомендовану посилку.

– Лікарю, – почав дрізд, який також був дуже засмучений і важко дихав, – я не винуватий. Я з цих перлин очей не спускав. Я вилетів прямо на Харматтанські скелі. Але частина польоту мала проходити над суходолом, якщо летіти навпростець. А дорогою я угледів свою сестру, з якою вже давно не бачився, вона сиділа на гілці дерева в джунглях піді мною. І я подумав, що нічого поганого не трапиться, якщо я побалакаю з нею кілька хвилин.

Я опустив посилку на гілку дерева

Тож я спустився, і вона страшенно зраділа, як мене побачила. Я не міг нормально говорити, бо тримав у дзьобі шпагат, яким був обв’язаний пакет, тоді я опустив посилку на гілку дерева зразу позад себе – тобто прямо поряд із собою – розумієте? – і продовжив розмовляти з сестрою. А коли обернувся, щоб знову його взяти, пакета вже не було.

– Можливо, він не втримався на гілці, – припустив Лікар, – й упав униз у кущі.

– Ні, неможливо, – заперечив дрізд. – Я поклав його в западинку в корі гілки. Він просто не міг зісковзнути чи скотитися. Хтось його мусив узяти.

– Нічого собі, – промовив Джон Дуліттл, – пограбувати пошту – це серйозна справа. От я й думаю, хто б міг це скоїти?

– Можу побитися об заклад, це Джек Вілкінз, косоокий ловець перлин, – прошепотіла Чап-Чап. – Чоловік із таким обличчям здатен украсти все що завгодно. І він був єдиним, окрім нас і Стрімкого, хто знав, що перелини мали бути відіслані поштою. Вілкінз, це ясно, як божий день.

– Цікаво, – промовив Лікар. – Кажуть, що він у бізнесі абсолютно безпринципний. Що ж, гадаю, мені не лишається нічого іншого, як негайно повернутися в Фантіппо й спробувати його знайти. Поштове відділення несе відповідальність за втрату рекомендованої кореспонденції, і якщо містер Вілкінз узяв ці перли, то я відберу їх у нього назад. Однак після цього ми запровадимо у нашому відділенні правило, що поштарі, які переносять рекомендовану пошту, не мають права розмовляти з сестрами чи кимось іншим, поки вони при виконанні обов’язків.

І, незважаючи на те що вже була пізня година, Джон Дуліттл поспішно попрощався з Вождем Ням-Нямом і при місячному світлі вирушив до гавані Фантіппо.

Тимчасом Стрімкий і дрізд полетіли до поштового відділення навпростець над суходолом.

– І що ви збираєтеся сказати Вілкінзові, Лікарю? – поцікавилася Чап-Чап, коли каное легко полинуло по залитому місячним сяйвом морю. – Шкода, що ви не взяли з собою пістолета чи чогось такого. З усього судячи, це відчайдушний тип, і не схоже, щоб він розстався з перлинами без бійки.

– Я не знаю, що я йому скажу. Подивлюся, коли потраплю до нього, – відказав Джон Дуліттл. – Але нам необхідно буде уважно стежити за тим, як ми наближатимемося до його шхуни, – він не повинен нас помітити. Якщо він підніме якір і паруси й попливе геть, то ми його на каное ніколи не наздоженемо.

– Я вам щось скажу, – промовила Чап-Чап, – давайте я полечу вперед і трохи пошпигую за ворогом. А потім повернуся й розповім вам усе, що мені вдасться з’ясувати. Може, його зараз і взагалі немає на тій шхуні. І нам слід шукати його десь-інде.

– Гаразд, – погодився Лікар. – Так і зроби. Бо з такими темпами мені потрібно ще мінімум чотири години, аби дістатися до Фантіппо.

Отож Чап-Чап полетіла собі понад морем, а Джон Дуліттл продовжив сміливо веслувати у своєму каное.

Минула ціла година, і він почув неначе кахкання пошепки високо над головою, і зрозумів, що його вірна домоправителька повертається. Незабаром, під шелест пір’я, Чап-Чап опустилася біля його ніг. А вираз її обличчя свідчив, що в неї важливі новини.

– Він там, Лікарю, і перлини в нього, це точно! – повідомила вона. – Я зазирнула у вікно і побачила, як він рахує їх, перекладаючи з однієї маленької шкатулочки в іншу при світлі свічки.