Ено Рауд - Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько

— Коли він кинувся на мене, то не справляв враження лінивця, — усміхнувся Мохобородько.

Півчеревичок стенув плечима:

— Еге, дідько знає цих котів. Можливо, не ворушиться саме тому, що, втрапивши у пастку, відчуває солодкий біль і тугу.

— Звичайно, — погодився Муфтик. — Не забувайте, що він всеньку ніч був на самоті. Відчуваю, що ми до нього навіть трохи несправедливі. Чому саме на його долю випало суворе одиночне ув’язнення? Інших кішок запроторили на далекий острів, але ж вони там гуртом.

— Зате він скоро потрапить під опіку старенької, якщо ми надто не баритимемося, — заметушився Мохобородько. — Краще подумаймо, як його витягти з ями.

— Зараз так згодилася б мотузяна драбинка з вертольота, — докинув Півчеревичок. — Шкода, що ми з Муфтиком не здогадалися тоді відчикрижити добрячий шмат.

— Голіруч узяти кота, знаєте, мудрована річ, — забідкався Мохобородько. — Муфтик міг би хоч підкотити ближче машину. Якщо кіт дремене, зіпсуємо і бабусину старість, і наш смачний сніданок.

— Це правда, — сказав Півчеревичок. — Пусте, драбиною нам стане Муфтик. Кіт хутко видряпається по його муфті вгору. Муфтикові це не завдасть ніякої шкоди, бо його одіж така цупка, що й котячі пазурі не порвуть.

Стати драбиною Муфтик не погодився, а машину обережно підкотив аж до ями і одчинив дверцята.

Лише тепер кіт підвів голову. Тоді встав, потягнувся і глянув угору. Крізь одкриті дверцята він помітив Муфтикову постіль. І неждано-негадано щосили стрибонув і опинився в машині!

— Ну й зух! — скрикнув Півчеревичок.

Муфтик і оком не моргнув — хряпнув дверцятами фургона, проте цього міг би й не робити: кіт і не збирався утікати. У віконце було видно, як він спокійно згорнувся калачиком, тихо замуркотів і знову закуняв.

— Чудово! — просіяв Мохобородько. — Кіт нюхом почув, що від нього хочуть. Взагалі у тваринному світі інстинкти мають величезне значення.

— Виходить, насправжки кіт завдяки своїм інстинктам порозумнішав, — вдовольнився таким ходом подій Муфтик. — Сподіваюся, що він сподобається бабусі і гідно замінить їй Альберта.

Вони повсідалися в машину.

— А тепер без єдиної зупинки до воріт старенької, — звелів Мохобородько.

Муфтик увімкнув мотора і кивнув:

— Тільки біля якогось рундучка зупинимося на хвильку й купимо котові трохи ковбаси.

— Лише півгодини тому став поетом, — а вже говорить римами, — похвалив Півчеревичок.

Коли друзі разом із котом ступили до бабусиного садка, їх просто вразили чистота й лад, що панували скрізь. Стежинки охайно заскороджено, садову меблю привабливо пофарбовано в червоне. Ніде ні крапелини молока, ні лусочки. А сама бабуся в білосніжному фартушку, зі щасливим лицем, поспішала їм назустріч.

— Нарешті ви прибули, золотенькі мої, — сяючи, примовляла вона і мерщій схопила кота в пелену. — Какао тільки-но закипіло, а торт чекає на вас ще зранку.

Друзі здивовано перезирнулися.

— Як ви довідалися, що ми прибудемо саме сьогодні? — запитав Муфтик.

— А чому б мені не знати? — здивувалася старенька в свою чергу. — Радіо весь час говорить про вас — із вертольота стежили за всіма вашими вчинками. Ви провели героїчну операцію — саме так і повідомили. Я гадаю, що ми накриємо стіл тут же, в садку, на свіжому повітрі…

Не дочекавшись відповіді, вона заквапилася в дім і незабаром повернулася з чистою скатеркою і тацею. Бабуся поралася, метушилася, а кіт ходив за нею слідком. Скоро стіл було накрито. Какао парувало у пузатому глечику, а великий круглий торт пахтів так апетитно, що Півчеревичок замість пальців на ногах почав ворушити ніздрями.

Звичайно, двічі трійцю припрошувати до столу не довелося. Ніяковіючи, але з натхненням взялися вони до торта, сьорбали какао великими ковтками.

— Я сподіваюся, що цей кіт усе-таки вдовольнить вас, — сказав нарешті Муфтик, трохи під’ївши.

— Ще б пак! — засміялася бабуся. — Свого Альберта я полюбила ще з того дня, коли він малесеньким немічним кошенятком ледве переліз через поріг мого будинку.

Муфтик зблід.

— Ви упевнені, що…

— Так, так, — урвала його старенька. — Я впевнена, що Альберт — найкращий і найввічливіший кіт, який будь-коли жив у цьому місті.

— Але ж він зовсім не…

— Авжеж, — знову перебила бабуся Муфтика. — Він не вчинив нічого лихого. Він завше був такий милий і скромний.

Півчеревичок всіляко моргав Муфтикові, аби той замовк, але він не давав збити себе з пантелику.