Ено Рауд - Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько

— Тоді однесімо старенькій бодай сірого кота, якщо він уже сидить у пастці, — запропонував Півчеревичок. — До речі, і у цього бантик на шиї є, правда, не синій, а якийсь сіро-брунатний.

— Справді ж бо, нам не зостається нічого іншого, — погодився Муфтик. — Якщо білого взяти нізвідкіля, може, хоч сірий трохи втішить бабусю.

— Хай і так, — пристав на це Мохобородько. — Та передусім ми повинні як слід поїсти і спочити, одне слово, пора на боковеньку. А вдосвіта, на мою думку, найліпше рушити в дорогу.

На цьому і зійшлися.

Наступного ранку, тільки блимнувши, Мохобородько завалився до машини і загукав:

— Вставайте! Вставайте! Подумаймо про тістечка й какао!

Вони не були впевнені, що старенька почастує їх ласощами за сірого кота, як обіцяла в листі за Альберта. Але треба сподіватися на краще, тим більше, що сирки з’їли до останнього, зголодніли добряче.

Півчеревичок одкрив дверцята машини.

— А де Муфтик? — запитав він, сонно протираючи очі.

— Муфтик? — здивувався Мохобородько. — Хіба він не машині спав?

— Звечора влігся, як завше, — сказав Півчеревичок. — зараз його постіль порожня.

— Нічогісінько не розумію, — промимрив Мохобородько.

Обоє безпорадно мовчали.

Раптом вони почули хлипання, що долинало з лісу, знедалечка. Невже Муфтик таки забився хникати у хащі?

— Муфтику? — дзвінко покликав Півчеревичок. — Муфтику, де ти?

Хлипання стихло. Запанувала тиша. І тут почувся сумний і уривчастий Муфтиків голос:

— Ось я… тут. Я в са… мо… ти… ні!..

— Він у самотині, — збагнув Мохобородько.

— Вчора разом зі мною ішов на подвиг, а сьогодні плаче, ніби немовля, — здивувався Півчеревичок.

А Мохобородько додав:

— Здається, в нього справді дуже суперечливий характер!

Вони пішли на голос і відразу знайшли Муфтика, котрий сидів під кущем. По його щоках котилися сльози, а в руці він тримав пачку листів.

Що ти тут поробляєш? — співчутливо запитав Мохобородько.

Муфтик заридав знову.

— Я такий самотній, — хлипнув він. — Я читав листи. Ще й досі не бачив своїх останніх листів.

— Ага, ти все-таки самотній! — спалахнув Півчеревичок. — А я і Мохобородько? Ми тобі випадкові супутники чи друзі? Ти сам поринув у свою самотність, ніхто не примушував тебе!

— Вибачте, будь ласка, — сказав Муфтик і спробував усміхнутися. — Ви, безперечно, мої друзі, це зрозуміло. Я намолов дурниць, я під враженням своїх листів.

— Отакого понаписував, що ніяк не прийдеш до тями? — похитав головою Мохобородько.

— Послухайте лишень, — зітхнув Муфтик. — Може, ви мене зрозумієте.

Він узяв першого-ліпшого листа і почав читати вголос:

«Любий Муфтику! Моє бідне маля! Не збагнеш ти до останку, який нещасний я, той, хто надсилає тобі ці рядки.

Я такий самітний, один-однісінький на цій величезній земній кулі. Нікому навіть руку потиснути. Адже ти знаєш, любий Муфтику, що в мене жодного друга…»

Далі читати не зміг: затнувся і залився сльозами.

— Навіщо так засмучуєш себе цими листами! — дорікнув Мохобородько. — Яка в цьому потреба?

— Ніякої, — ридав Муфтик. — Я просто звик надсилати й отримувати отакі листи.

— Цієї безглуздої звички ми тебе позбавимо, — відрубав Півчеревичок. — Більше жодного листа! А коли вже не можеш без писанини, то мереж собі вірші, дуже прошу. Ти міг би їх вечорами читати нам біля вогнища. Я вірю, що й Мохобородько залюбки послухає.

— Мені особливо подобаються вірші про природу, — сказав Мохобородько.

Муфтикові сльози висохли вмить.

— Дякую вам, друзі! — вигукнув він, радісно сяйнувши очима. — Відтепер, слово честі, я не напишу собі жодного листа. Я стану поетом, це точно, як моє ім’я Муфтик, а не Рукавичка! Я напишу вірші, сповнені солодкого смутку й болю!

— Я все-таки віддав би перевагу тістечкові з солодким какао, — розмріявся Мохобородько. — Перш за все треба відвезти бабусі кота, тоді нехай Муфтик віршує, скільки душі заманеться.

Трійця повернулася на галяву й зупинилася біля пастки.

— Здається, кіт спить, — припустив Муфтик, зазирнув ши до ями.

Мохобородько опустився поруч.

— Принаймні цей звір уже вгамувався, — додав він.

Півчеревичок одсунув гілля, але на кота це не подіяло.

Лежав, поклавши голову на лапи, і навіть хвостом не ворушив.

— Неймовірний ледацюга, — здивувався Півчеревичок. — Бодай із ввічливості раз-другий зиркнув би на нас.