Вільгельм Гауф: Казки

— Добридень, пані Цибата! Так рано, а ви вже на луці?

— Спасибі вам, люба Цокотухо! Я тут собі трошки на сніданок спромоглася. Може б, і ви з'їли четвертинку ящірки? Чи, може, вам більше до вподоби ніжне жаб'яче стегенце?

— Дуже вам дякую! Щось у мене сьогодні немає ніякого апетиту. Я прилетіла сюди зовсім в іншій справі. Сьогодні у мого татуся будуть гості, і мені доведеться перед ними танцювати; то я й надумала трошки повправлятися тут на просторі.

По тій мові молода чорногузка пустилася химерно вибрикувати вподовж луки. Каліф і Манзор аж дзьоби пороззявляли, дивлячись на неї. А коли вона прибрала картинну позу, стала на одній нозі й затріпотіла крилами, то обидва ніяк не могли стриматись, і в них з дзьобів вирвався такий непереборний регіт, що вони довго не могли спинитися.

Каліф опам'ятався перший.

— Оце так штука! — вигукнув він. — Такої розваги ні за які гроші не побачиш! Шкода, що нерозумні тварини злякалися нашого сміху, а то б, мабуть, ми ще почули їхні співи! [10]

Раптом великий візир згадав, що, поки вони перевертні, їм не можна сміятись, і з жахом сказав про це каліфові.

— Еге! — вигукнув той. — Клянуся Меккою і Мединою (1), це буде погана справа, якщо доведеться мені зостатися чорногузом! Ану спробуй пригадати те дурне слово, бо я щось ніби забув його.

(1) Мекка і Медина — місця поклоніння у мусульман.

— Нам треба поклонитися тричі на схід сонця і при тому промовити: «Му-му-му».

Обидва бідолахи поставали лицем до схід сонця і так старанно кланялися, що аж черкали дзьобами по землі. Та — лишенько! — чарівне слово без сліду зникло з їхньої пам'яті. І хоч скільки бив поклони каліф, хоч скільки силкувався великий візир промовляти при тому своє «му-му-му», ніщо не допомагало, і обидва горопахи, Хасід та його візир, як були, так і лишилися чорногузами.

Сумно никали зачаровані каліф та візир по полях і болотах, не знаючи, як здихатися такої напасті. Вискочити з чорногузячої шкури вони не могли; так само нічого було й думати про повернення в Багдад, щоб назвати себе. Бо хто ж таки повірив би якомусь чорногузові, що він каліф? А якби хтось і повірив, то навряд чи схотіли б жителі Багдада мати каліфом чорногуза.

Так тинялися вони без пуття багато днів підряд, харчуючись сяк-так городиною і ледве перемелюючи їжу довгими дзьобами. До [11] м'якого харчу — ящірок та жаб — не було в них ніякісінького апетиту: вони боялися, щоб ці ласощі не зашкодили їхнім шлункам. Єдиною втіхою в їхньому злиденному становищі було те, що вони вміли літати; тож каліф і візир літали над Багдадом, сідали на дахи й дивилися, що там діється без них.

У перші дні вони помітили великий неспокій і сум на вулицях. Та вже десь на четвертий день після того, як каліф і візир були зачаровані, побачили вони, сидячи на каліфовому палаці, бучну процесію. Грала музика, торохтіли бубни, і якийсь чоловік, вдягнений у розкішну, оксамитову з золотом мантію, їхав верхи на розцяцькованому коні, а довкола йшов блискучий почет і вирував людський натовп. Пів-Багдада бігло за ним, і всі вигукували: «Слава Мізрі, володареві Багдада!»

Чорногузи перезирнулися між собою, і каліф Хасід промовив:

— Тепер ти збагнув, пане візир, для чого я зачарований? Цей Мізра — син мого запеклого ворога, могутнього чарівника Кашнура, який у лиху годину поклявся помститися мені. Та я не втрачаю надії. За мною, вірний товаришу моєї недолі! Ми помандруємо на могилу пророка, може, там, у святому місці, згинуть чари і ми визволимося.

Вони знялися з даху каліфового палацу й полетіли навпростець до Медини. Та не так-то легко було їм летіти, бо обидва ще не призвичаїлись добре орудувати крилами.

— Ой паночку, — зітхнув після двох годин мандрівки візир, — здаюсь на вашу ласку! Несила моя далі летіти, бо надто вже швидкі ви на крила. Та й смеркає уже, і ми б добре зробили, [12] коли б пошукали якогось пристановища на ніч.

Хасід зглянувся на благання свого візира, і, побачивши внизу в долині якесь руйновище, вони стали туди спускатися. Місце, куди вони прибилися, щоб перебути ніч, було колись пишним палацом. З-під руїн ще стриміли подекуди чудові колони, а численні покої, що з них деякі добре збереглися, свідчили про колишню розкіш.

Хасід та його супутник пішли по ходах, шукаючи сухого закутка. Аж раптом чорногуз Манзор зупинився — і мов до землі приріс.

— Пане й господарю мій, — прошепотів він тихенько, — хоча великому візирові, а до того ж чорногузові, не личить боятися лихих привидів, мені щось недобре на серці, бо десь тут, поблизу, мені виразно почулися зітхання й стогін.