Вільгельм Гауф: Казки

— Обидві ці штуки дісталися мені від одного купця, а сам він знайшов їх на вулиці святого [6] міста Мекки, — сказав крамар, — і я сам не знаю, що вони означають. Вам би я віддав їх за безцінок, бо мені вони ні до чого.

Каліф, який любив збирати всякі стародавні рукописи, дарма що не міг їх прочитати, купив табакерку та рукопис і відпустив крамаря.

Йому дуже кортіло довідатися, що на тому аркуші написано, і він спитав візира, чи не знає той когось, хто б розтлумачив цей текст.

— Ласкавий пане й господарю! — відповів візир. — При великій мечеті живе один учений чоловік на ймення Селім, він знає всі мови. Звели йому прийти сюди; Може, він розбере ці таємничі закарлючки.

Зараз же було приведено вченого Селіма.

— Селіме, — сказав йому каліф, — кажуть, що ти дуже вчений. Ану ж бо, поглянь на цей папір, чи зумієш ти його прочитати? Як зумієш, то подарую тобі нову святкову одежу; якщо ж ні — то заробиш дванадцять разів по пиці та двадцять і п'ять палок у п'яти, бо, виходить, задарма тебе люди звуть «ученим Селімом».

Селім вклонився й промовив:

— Твоя воля, господарю!

Довго він розглядав рукопис і нарешті вигукнув:

— Це по-латині, мій пане! Звеліть мене повісити, коли це неправда.

— Кажи ж, — звелів каліф, — коли по-латині, то про що там пишеться.

Селім почав перекладати:

— «Ти, хто знайшов цей папір, дякуй Богові за його ласку. Хто понюхає з цієї табакерки й промовить при тому «мутабор», той може перекинутись на яку схоче тварину і буде розуміти [7] мову кожної з них. Як схоче він знову набути людської подоби, то нехай тричі поклониться на схід сонця і промовить те саме слово. Однак стережися: поки ти перекинутий, не засмійся, а то зникне те чарівне слово з твоєї пам'яті, і ти довіку зостанешся твариною».

Почувши про отаке диво, каліф був дуже задоволений. Він звелів ученому присягтися, що той нікому не розкриє цієї таємниці, подарував йому дуже гарну нову одежину і пустив додому. А візирові своєму сказав:

— Це зветься — добре купити, Манзоре! Який я радий, що зможу стати твариною! Завтра раненько приходь сюди до мене. Ми разом підемо в поле, нюхнемо з табакерки і тоді послухаємо, про що говорять у воді й повітрі, в гаях і степах!

На другий день, тільки-но каліф одягнувся й поснідав, як уже прийшов великий візир, щоб за каліфовим наказом піти з ним разом на прогулянку. Каліф запхнув табакерку з чарівним порошком за пояс і, звелівши своєму почтові лишатися на місці, рушив у дорогу вдвох із великим візиром. Спочатку вони йшли нескінченними садами каліфа, даремно вишукуючи якусь живу тварину, щоб спробувати, як-то воно розуміти звірячу мову. Не зустрічаючи нічого путнього, візир сказав каліфові, що, на його думку, найкраще було б піти за сади, аж до ставу, де він часто-густо бачив чорногузів. Своєю поважною поведінкою і чудним клекотом вони завжди привертали його увагу. [8]

Каліфові сподобалася думка візира, і вони, рушили далі. Прийшовши до ставу, вони побачили там одного чорногуза, що, шукаючи жаб, никав туди й сюди і раз у раз щось лопотів сам собі. А вгорі тим часом ширяв другий чорногуз: він спускався на цю саму місцину.

— Клянуся своєю бородою, найласкавіший пане, — промовив великий візир, — зараз ці обидва цибаті розпочнуть між собою цікаву балачку. Що, коли б нам поробитися чорногузами?

— До діла сказано! — зауважив каліф. — Тільки спершу ще раз треба пригадати собі, як знов набрати людського вигляду… Ага, так: тричі поклонитися на схід сонця і промовити «мутабор» — тоді я знову буду каліфом, а ти візиром. Тільки ж боронь нас боже сміятися, бо тоді ми пропали!

Поки каліф говорив, другий чорногуз опинився в нього над головою і почав спускатися на землю. Швиденько вийняв каліф з-за пояса табакерку, сам потягнув добру понюшку, потім і візирові дав так само добре понюхати. Після цього обидва гукнули: «Мутабор!»

Тоді ноги у них постискалися, поробилися тонкими та червоними; гарні жовті туфлі каліфа та його супутника стали неоковирними лапами чорногуза; руки поперевертались на крила, шия витяглась із плечей і стала, мов дуга, кривою й довгою; борода зовсім зникла, а все тіло вкрилося м'яким пір'ям.

— Який у вас, пане візир, чудовий дзьоб! — промовив каліф, отямившись від здивування. — Клянуся бородою Магомета, нічого подібного не Доводилось мені бачити за все моє життя.

— Красненько дякую, — відповів великий візир і вклонився каліфові. — Та дозволю собі [9] запевнити вашу величність, що її ви чорногузом виглядаєте чи не ліпше, ніж каліфом. А коли є у вас охота, то ходімо послухаємо розмову наших нових родичів і перевіримо, чи таки справді ми тямимо чорногузячу мову. І Тим часом другий чорногуз уже спустився; додолу. Він почистив дзьобом ноги. Пригладив на собі пір'я і пішов до першого чорногуза. Новоспечені чорногузи хутенько подалися до них і, наблизившись, на свій превеликий подив, почули і зрозуміли таку розмову: