Як ї чому

Дикий Пес задер свого дикого писка, принюхався і, вчувши пахощі печеної баранини, сказав:

— Піду погляну, подивлюсь, побачу та й скажу. Здається, то на добро. Кішко, ходімо зо мною.

— Нні-нні! — сказала Кішка. — Я — Кішка, що гуляє, як сама собі знає, і всі місця однакові для мене. З тобою я не піду.

— Раз так — віднині ми не друзі,— сказав Дикий Пес і потрюхикав до Печери.

Та коли він трохи відбіг, Кішка сказала сама собі: «Мені ж однаково, де гуляти. То чом би й не піти, й не подивитись, і не побачити та не дізнатись, а потім гайнути, куди заманеться?»

Отож вона тищечком-нищечком подалася услід за Диким Псом і причаїлася в такому місці, звідки все було чути.

Тим часом Дикий Пес, прибігши до входу в Печеру, просунув свого носа під висушеною шкурою дикого коня й почав вдихати чудові пахощі печеної баранини. А Жінка, дивлячись на баранячу лопатку, почула, як він підійшов, усміхнулася і сказала:

— Ось прийшов перший. Дикий Звіре з Диких Дрімучих Лісів, чого тобі треба?

І Дикий Пес відказав:

— О мій Вороже й Дружино мого Ворога, що то за пахощі такі принадні долинають у Дикі Ліси?

Тоді Жінка схопила печену баранячу кістку й кинула її Дикому Псові, а далі сказала:

— Дикий Звіре з Диких Лісів, візьми й покуштуй!

Дикий Пес накинувся на ту кістку, а вона була смачніша за все, що йому доводилося досі їсти.

І пес сказав:

— О мій Вороже й Дружино мого Ворога, дай мені ще одну.

А Жінка сказала:

— Дикий Звіре з Диких Лісів, допомагай моєму Чоловікові полювати вдень, а вночі стережи цю Печеру, і я дам тобі стільки смачних кісток, скільки захочеш.

— Еге! — муркнула Кішка, яка все те чула. — Ця Жінка дуже мудра, але я мудріша за неї.

Дикий Пес заповз до Печери, поклав голову Жінці на коліна й сказав:

— О мій Друже й Дружино мого Друга, я допомагатиму твоєму Чоловікові полювати вдень, а ночами стерегтиму вашу Печеру.

— Е! — сказала Кішка, яка все те чула. — Цей Пес страшенно дурний.

І вона подалася назад у Дикі Дрімучі Ліси, помахуючи своїм диким хвостом і розгулюючи в своїй самотності.

Але вона нікому нічого не сказала.

Коли чоловік прокинувся, він запитав:

— Що тут робить цей Дикий Пес?

І Жінка відповіла:

— Віднині це вже не Дикий Пес, а наш Перший Друг, бо він буде нам другом завжди, завжди і завжди. Бери його, коли йтимеш на полювання.

На другий вечір Жінка нажала великий оберемок свіжої соковитої трави в прибережному лузі й висушила її біля вогню так, що трава запахла, як найкраще сіно. Потім вона сіла при вході в Печеру і сплела ремінну вуздечку з кінської шкури, а далі кинула погляд на баранячу лопатку — на велику й широку лопатоподібну кістку — і завела чародійну пісню.

Це було друге чарівництво, яке бачив світ.

А в Диких Дрімучих Лісах геть усі дикі тварини збіглись докупи і не могли збагнути, що сталося з Диким Псом.

Нарешті Дикий Кінь тупнув копитом і мовив:

— Піду тепер я, погляну та й скажу вам, чому не повернувся Дикий Пес. Кішко, ходімо зі мною.

— Нні-нні! — відповіла Кішка. — Я — Кішка, що гуляє, як сама собі знає, і всі місця однакові для мене. З тобою я не піду.

Та все ж таки тищечком-нищечком вона подалася слідком за Диким Конем і причаїлася в такому місці, звідки все було чути.

Коли Жінка зачула легку ходу, а потім тупіт Дикого Коня, що заплутався ногою у довгій гриві, вона засміялася і сказала:

— Ось прийшов другий. Дикий Звіре з Диких Лісів, чого тобі треба?

І Дикий Кінь сказав:

— О мій Вороже й Дружино мого Ворога, куди подівся Дикий Пес?

Жінка засміялася, взяла в руки баранячу лопатку, поглянула на неї і сказала:

— Дикий Звіре з Диких Лісів, ти прийшов сюди не заради Дикого Пса, а заради оцієї пахучої трави.

І Дикий Кінь, тупцюючи та плутаючись у своїй довгій гриві, відповів:

— Це правда. Дай мені покуштувати твоєї трави.

І Жінка на це сказала:

— Дикий звіре з Диких Лісів, нахили свою дику голову й носи віднині те, що я тобі дам, і ти їстимеш цю чудову траву тричі на день.

— Еге! — муркнула Кішка, яка все те чула. — Ця Жінка дуже розумна, але я розумніша за неї.

Дикий Кінь нахилив свою дику голову, і Жінка наділа на неї плетену з кінської шкури ремінну вуздечку, а Дикий Кінь дихнув Жінці в ноги та й мовив:

— О моя Господине й Дружино мого Господаря, я завжди служитиму вам за таку чудесну траву.

— Е! — сказала Кішка, яка все те чула. — Цей Кінь страшенно дурний.

І вона пішла назад у Дикі Дрімучі Ліси, помахуючи своїм диким хвостом і розгулюючи в своїй Дикій самотності.