А що йому було робити!
Бо й досі біг Дінго, стомлений пес Дінго, все голодніший та голодніший, біг і дивувався, біг і чудувався, коли ж уже оті земні а чи небесні сили змусять старого Кенгуру зупинитись.
І ось тоді з своєї соляної купелі вийшов Нконг та й сказав:
— Зараз точно п’ята!
І сів тоді Дінго, бідолашний пес Дінго, завжди голодний, завжди брудний, а сівши, висолопив язика та й завив.
І сів тоді Кенгуру, старий пихатий Кенгуру, сів просто на хвіст, мов доярка на стільчик, а сівши, сказав:
— Який я радий, що це вже скінчилось!
Тоді сам Нконг, завжди ввічливий Нконг, сказав:
— А чому ж ти не дякуєш рудому псові Дінго? Чом не дякуєш йому за все, що він для тебе зробив?
І сказав Кегуру, стомлений старий Кенгуру:
— А за віщо? Він прогнав мене з тих місць, де я провів дитинство, він не дав мені вчасно пообідати та повечеряти, він спотворив мені ноги та й усього мене — що й не впізнати.
Тоді Нконг відказав:
— Може, я помиляюсь, але ж хіба не ти просив мене зробити тебе несхожим на всіх інших звірів, хіба не ти просив, щоб за тобою славно попобігали? А зараз точно п’ята.
— Так, — сказав Кенгуру. — Але краще б я не просив тебе. Я думав, ти почаклуєш, я думав, ти почаруєш, а ти взяв та й насміявся з мене.
— Насміявся? — крикнув Нконг з своєї густо-синьої купелі, куди він знову заліз. — Ану, повтори ще раз! Я тільки свисну Дінго, і він ганятиме тебе, аж поки ти впадеш без задніх ніг.
— Ні, ні! — сказав Кенгуру. — Я перепрошую. Ноги — це все-таки ноги, і без них не обійдешся. Я хотів лише пояснити вашій ясновельможності, що від самісінького ранку нічого не їв, і в животі у мене бурчить.
— Еге, — додав Дінго, рудий пес Дінго, — і в мене теж. Я зробив його несхожим на інших звірів, але що ж мені повечеряти?
Тоді Нконг сказав їм зі свого соляного озерця: — Приходьте завтра, і я вас вислухаю, а зараз я хочу купатись.
Так старий Кенгуру й рудий пес Дінго залишилися одне проти одного посеред Австралії, і кожен з них сказав:
— Це ти в усьому винен!
Кенгуру сіренький,
Кенгуру пихатий,
Захотів уславитись,
Знаменитим стати.
Він пішов до Нконга
Слави попросити,
Ну, і Нконг зробив його
Дивно знаменитим!
Нконг гукнув собаку
Дінго,
пса рудого,
Й наказав ганяти
Кенгуру
малого.
Як підскочив
Дінго,
Як роззявив пащу!
І погнав, сердегу,
Крізь колючі
Хащі,
Та через
Болото,
Та через Пустелю
І все далі
Й далі
Від його оселі.
Кенгуру сіренький,
Кенгуру пихатий
Біг та біг, а потім
Вже почав
Скакати!
Заболіли в нього
Ніженьки
Передні.
Ну та що ж робити,
Як позаду вредний
Дінго-пес прослався
Хмарою
Рудою,
Не дає
Спочинку,
Не дає
Спокою
І уже на задніх
Кенгуру стрибає,
Хвостиком
Зміцнілим
Ніжкам підсобляє.
Де ж це вони бігли?
У якій країні?
Почали від
Йорка,
Кінчили
В Луїні.
Потім обернулись
І назад помчали,
Аж до океану
Тихого
Домчали.
Двічі перетнули
Паралель
Тридцяту,
Поки їм годинник
Показав на п’яту.
От якби були вони
Та тобі
Сусіди!
Ти побіг би з ними
Від Аделаїди,
Розшукав би в атласі
Паралель
Тридцяту
(Нашими героями
Двічі перетяту)
І досяг би швидко
Океану
Тихого.
Наздогнав би
Дінго
Лютого,
Неситого.
І зопрів би
Тричі…
Та зате вже мав би
Ноги кенгурівські,
Спритні,
Як у мавпи.
На змаганнях з бігу
У великі свята
Заздрили б тобі всі
Бігуни-хлоп’ята.
ЯК З’ЯВИЛИСЯ НА СВІТ ПАНЦИРНИКИ

Хочу я тобі, моє серденько, розповісти ще одну казочку з давніх-прадавніх часів.
Був собі та жив собі у ті часи на світі Колючка-Дряпучка-їжак, і мешкав він на берегах каламутної річки Амазонки, і їв слимаків у черепашках та інші смачні наїдки. І мав цей Колючка-Дряпучка доброго вірного друга — Повільну-Поважну-Черепаху, яка теж проживала на берегах каламутної річки Амазонки і їла зелений латук та інше подібне зілля. Отож їм жилося зовсім непогано.
Правда ж, моє серденько?
Але в ті давні-прадавні часи жив ще й Плямистий Ягуар, і мешкав він так само на берегах каламутної річки Амазонки, а їв геть усе, що тільки міг спіймати.
Читать дальше