Як ї чому

— Знаю, сестрице.

— Вони самі не знають, чого сердяться, — сказала Метелиха, швидко обмахуючись крильцями, — а ми їх маємо розважати. їм навіть трохи не можна вірити. Уявляєте, мій чоловік вірить, що я вірю, ніби він здатен тупнути ногою — і палац Сулеймана-ібн-Дауда тієї ж миті щезне. Та для мене то пусті балачки. До завтра він сам про них забуде.

— Твоя правда, сестрице, — сказала Балкіс, — але наступного разу, коли він почне вихвалятись, спіймай його на слові. Попроси його тупнути і побачиш, що з того вийде. Адже ми знаємо, які бувають чоловіки, правда ж? Не завадить його присоромити.

І Метелиха полетіла до свого чоловіка і вже за п’ять хвилин зчинила з ним ще запеклішу сварку.

— Пам’ятай, — крикнув Метелик, — пам'ятай, що станеться, коли я тупну!

— Я тобі ніскілечки не вірю, — торохтіла Метелиха. — Хотіла б я побачити, що з того в тебе вийде.

Ну спробуй, тупни.

— Я обіцяв Сулейману-ібн-Дауду не робити цього, — сказав Метелик, — і не порушу слова.

— Біди не станеться, коли й порушиш, — сказала Метелиха. — Та ти своїм тупанням не нахилиш навіть билинки до землі. Ну, спробуй, чого ж ти! Ну тупни, тупни, тупни!

А Сулейман-ібн-Дауд сидів під улюбленим камфорним деревом і чув кожне їхнє слово і так сміявся, як ще ніколи не сміявся. Він геть забув про своїх султанш, він забув про звіра, що вийшов з безодні морської, він забув навіть про те, що негоже вихвалятись. Він просто сміявся, бо йому було дуже весело. А Балкіс, причаївшись за камфорним деревом, теж усміхалась, радіючи з того, що. її любий чоловік розвеселився.

Та ось розпашілий, захеканий Метелик знову метнувся у затінок камфорного дерева і сказав Сулейману-ібн-Дауду:

— Вона хоче, щоб я тупнув! Вона хоче побачити, що з того вийде! О Сулейман-ібн-Дауд, адже ти знаєш, що з того нічого не вийде, і тепер вона ніколи не повірить жодному моєму слову. Вона сміятиметься з мене, поки я житиму.

— Ні, братику, — сказав Сулейман-ібн-Дауд, — більше ми не дамо їй сміятися з тебе.

І він крутнув перстень на пальці — не ради того, щоб похвалитися своєю могутністю, а тільки заради Метелика, і — чудо із чудес! — тієї ж миті з-під землі вискочило четверо велетенських джинів.

— О слуги мої,— сказав Сулейман-ібн-Дауд, — коли оцей пан, що сидить на моєму пальці (бо нахабний Метелик і справді там сидів), тупне лівою передньою ногою, ви понесіть мій палац і сад з громовим гуркотом аж ген за хмари. А коли він тупне знову, ви обережно поставте все на місце.

— Тепер, братику, — додав він, — повертайся до своєї жінки і тупай собі на здоров’ячко.

Метелик прилетів до жінки, а та все не вгавала:

— Ну спробуй, тупни! Ага, боїшся! Ну тупни, тупни.

А Балкіс побачила, як чотири могутніх джини взялися за чотири кінці саду, посеред якого стояв палац, і аж заплескала тихесенько в долоні.

«Нарешті,— сказала вона сама собі,- нарешті Сулейман-ібн-Дауд заради Метелика зробить те, що давно мав би зробити заради власного спокою, — тепер сварливі султанші натерпляться страху».

І тут Метелик тупнув ногою.

І враз джини підхопили палац та сад і понесли високо, високо вгору, і грізно загуркотів грім, і все зникло у непроглядній пітьмі.

А Метелиха пурхала в темряві і слізно благала:

— Ой-ой, я більше не буду! Пробач, що я таке казала. Поверни сад на землю, любий мій чоловіченьку, і я ніколи тобі не перечитиму.

Метелик злякався не менш за свою Метелиху, а Сулейман-ібн-Дауд так сміявся, що кілька хвилин не міг промовити й слова. Нарешті він перевів подих і прошепотів Метеликові:

— Тупни, братику, ще раз, поверни мені палац, о найбільший з усіх чародіїв!

— Так, поверни йому палац, — сказала Метелиха, пурхаючи в темряві, неначе міль. — Віддай йому палац і більше не вдавайся до такого страшного чародійства.

— Ну, гаразд, — сказав Метелик з удаваною недбалістю. — Ото бачиш, як до мене чіплятися. Мені-то однаково, я звик і не до таких див. Але ради тебе і ради Сулеймана-ібн-Дауда я поставлю усе на місце.

І він знову тупнув, ї тієї ж миті джини опустили палац та сад на землю, та так обережно, що не було й чути. Сонце яскраво осяяло густо-зелені крони помаранчевих дерев, прекрасні водограї дзюркотіли серед рожевих єгипетських лілей, пташки заливалися співами, а Метелиха лежала під камфорним деревом, ледь ворушачи крильцями, і злякано лепетала:

— Я більше не буду! Я більше не буду!

А Сулейман-ібн-Дауд від сміху просто не міг говорити.

Він знеможено відкинувся назад, гикнув і, посварившись на Метелика пальцем, сказав: