Елвін Брукс Вайт - Павутиння Шарлотти

Доктор Доріан мав розкішну густу бороду. Він був радий бачити в себе пані Еребл і запропонував їй зручне крісло.

— Я до вас із приводу моєї Ферн, — пояснила жінка. — Моя донька збуває забагато часу в Цукермановій скотарні. Мені це здається ненормальним. Вона сідає на стільчик у куточку тамтешнього підвалу, біля свинарника, й годинами спостерігає тварин! Просто сидить і слухає!

Доктор Доріан відкинувся на спинку свого крісла й заплющив очі.

— Посто чарівно! — мовив лікар. — Там, либонь, панує справжній спокій і затишок. Гомер має якісь вівці, чи не так?

— Має, — підтвердила пані Еребл. — Але все почалося з того поросяти, яке Ферн вигодувала з пляшечки. Вона й ім'я дала йому — Вілбер. Гомер купив те порося у нас, і відтоді, скільки воно у них, наша донька бігає туди й висиджує біля поросяти.

— Я теж начувся про того кабанця, — розплющив очі доктор Доріан. — Подейкують, що то вже ох і кабан!

— І ви чули й про слова, які були з'явилися в павутині? — нервово запитала пані Еребл.

— Аякже, — підтвердив лікар.

— Ну, і ви це розумієте? — запитала пані Еребл.

— Розумію — що?

— Чи ви розумієте, як могли виплестись якісь літери в павутині?

— О ні, — відказав доктор Доріан. — Я цього не розумію. Але, коли вже про це мова, то слід почати з того, що я не розумію, як колись перший павук навчився плести павутину. Коли з'явилися ті слова, усі сказали, що то чудо. Але ніхто не згадав, що сама по собі павутина — вже чудо.

— А що такого чудесного у павутині? — здивовано запитала пані Еребл. — Я не збагну, чому ви кажете, ніби павутина — це чудо. Павутина — це ж просто павутина та й годі?

— А ви пробували коли-небудь сплести справжню павутину? — запитав доктор Доріан.

Пані Еребл збентежено засовалася у кріслі.

— Ні, не пробувала, — відповіла вона зрештою. — Але я можу виплести серветку чи там шкарпетку.

— Не заперечую, — мовив учений муж. — Але ж хтось навчив вас це робити, чи не так?

— Моя мати навчила мене.

— Гаразд, але хто навчив павука? Малесенький павучок від народження уже знає, як виплести павутину, і ніхто його не вчив. І ви не вважаєте, що це чудо?

— Либонь, що так, — визнала пані Еребл. — Я ніколи не дивилася на цю справу з такого боку. І все ж таки я не розумію, як ті слова змогли потрапити у павутину. Я цього не розумію, а те, чого я не розумію, мені не подобається.

— Ніхто з нас цього не розуміє, — зітхнув доктор Доріан. — Ось я лікар. Вважається, нібито лікарі все розуміють. Але я не розумію всього-всього на світі й недопущу, щоб це почало мене непокоїти.

Пані Еребл знову засовалася в кріслі.

— Ферн каже, начебто тварини розмовляють одна з одною. Докторе Доріане, ви вірите, що тварини розмовляють?

— Я ніколи не чув, щоб котрась тварина щось сказала, — відповів лікар. — Але це нічого не доводить. Цілком могло так статися, що десь якась тварина чемно до мене заговорила, але через неуважність я міг і не вловити сенсу її слів. А от діти уважніші за дорослих. Якщо Ферн стверджує, що тварини Цукерманової скотарні розмовляють, то я цілком готовий їй повірити. Можливо, коли б люди говорили менше, тварини могли б говорити більше. Люди — безнадійні балакуни, я в цьому твердо переконаний.

— Ну, то я вже й не так тривожусь через Ферн, — полегшено мовила пані Еребл. — Ви не вважаєте, що я маю потерпати за неї?

— У неї здоровий вигляд? — запитав лікар.

— О, так!

— Апетит нормальний?

— Ого, та вона вічно голодна!

— Добре спить ночами?

— О, так.

— Тоді не потерпайте, — заспокоїв лікар.

— І ви гадаєте, вона коли-небудь почне думати про що-небудь інше, крім свиней, овець, гусей та павуків?

— А скільки років вашій Ферн?

— Вісім.

— Ну, — мовив доктор Доріан, — я гадаю, що вона завжди любитиме тварин. Але навряд чи вона все своє життя просидить у підвалі скотарні Гомера Цукермана. Як щодо хлопців — чи знається вона з ким-небудь із хлопчиків?

— Вона дружить із Генрі Непосидою, — радо повідомила пані Еребл.

Доктор Доріан знову заплющив очі й поринув у задуму.

— З Генрі Непосидою, — промимрив він. — Гмм. Чудово. Ну, я не вважаю, що вам є чого непокоїтись. Хай Ферн спілкується собі зі своїми друзями в скотарні, якщо це їй до вподоби. Можу вас запевнити, що павуки й свині аж ніяк не менш цікаві, ніж Генрі Непосида. Однак я провіщаю, що настане такий день, коли навіть Генрі кине якесь таке випадкове слово, котре приверне увагу Ферн. Просто дивовижно, як діти змінюються рік до року. А як там Евері? — запитав лікар, повністю розплющивши очі.