Елвін Брукс Вайт: Павутиння Шарлотти

— А куди кожного з нас занесе вітер! Чи на гору, чи в долину. Чи близько, а чи далеко. На захід чи на схід. На північ чи на південь. Ми довіряємося вітрові, й нам буде скрізь добре, хоч би куди він нас заніс.

— І ви геть усі відлітаєте? — допитувався кабан. — Ви ж не можете всі полетіти! Тоді я зостанусь тут сам-один, без друзів. Я певен, ваша матінка не хотіла б, щоб так сталося.

Але відповіді на це запитання він уже не отримав. На цю хвилю у повітрі вже було стільки повітряних куль, що здавалося, ніби у підвальному приміщенні скотарні згустився якийсь туман. Десятки маленьких повітряних куль здіймалися вгору, кружляли й випливали у дверний отвір, несені лагідним леготом. Вигуки: «До побачення, до побачення, до побачення!» — ледь чутно доходили до Вілберового слуху. Спостерігати цю картину йому стало нестерпно. У відчаї він упав на землю й заплющив очі. Діждати такого, щоб Шарлоттині дітки народилися і всі покинули його! Це було мов кінець світу. Вілбер плакав-плакав, аж поки й заснув.

Коли прокинувся, уже вечоріло. Обдивився мішечок, де були яєчка. Порожньо. Глянув угору. Повітроплавці всі порозліталися. Понуро побрів до дверей, де висіла колись Шарлоттина павутина. Якусь хвилину він стояв там, згадуючи Шарлотту коли це до нього долинув тонесенький голосок.

— Салют! Я тут, угорі.

— І я! — пискнув іще один голосок.

— І я! — додав третій голосок. — Нас тут зосталося троє. Нам сподобалося це місце, а ще нам сподобався ти.

Вілбер задер голову. Угорі, під горизонтальною балкою дверей, троє павучків, Шарлоттиних діток, заклопотано снували свої три павутини.

— Чи маю я це так розуміти, — запитав Вілбер, — що ви остаточно вирішили оселитися тут, у підвалі скотарні, та що я матиму аж трьох друзів?

— Саме так це й слід розуміти! — відповіли йому павучки.

— То скажіть, будьте ласкаві, як кожне з вас звати? — допитувався Вілбер, а сам на радощах весь аж тремтів.

— Я скажу тобі, як мене звати, — відказав перший павучок, — якщо ти скажеш мені, чому так тремтиш.

— Я тремчу від радості, — пояснив Вілбер.

— Тоді мене звати Радість! — повідомив перший павучок.

— А на яку літеру закінчувалося ім'я моєї матінки? — запитав другий павучок.

— На «А», — відповів кабан.

— Тоді мене звати Аранеа! — сповістив другий.

— А як мені бути? — запитав третій. — Може, ти просто вибереш для мене гарне, милозвучне ім'я: щось не надто довге, не надто вигадливе й не надто приглушене?

Вілбер тяжко задумався.

— Неллі? — запропонував нарешті.

— Чудово! Мені воно дуже сподобалось, — мовив третій павучок — чи то павучиха. — Тож можеш віднині звати мене Неллі.

І Неллі спритно прикріпила колову нитку до радіальної.

Вілберове серце по вінця переповнилося щастям. Він відчув, що повинен виголосити, з такої дуже важливої нагоди, коротеньку промову.

— Радість! Аранеа! Неллі! — почав він. — Ласкаво прошу вас до підвального приміщення скотарні. Ви вибрали благословенні двері, аби прикріпити до них ваші павутини, гадаю, мені годиться сказати вам, що я був відданим другом вашої матінки. Я завдячую їй саме моє життя. Вона мала блискучий розум, чудову вроду а ще до самого кінця була вірним другом. Я завжди зберігатиму, як найкоштовніший скарб, пам'ять про неї. І вам, її донькам, я присягаюсь бути вірним другом довіку!

— І я присягаюсь бути вірним другом тобі! — мовила Радість.

— І я присягаюсь! — сказала Аранеа.

— І я присягаюсь! — гукнула Неллі, примудрившись якраз спіймати маленького комарика.