Елвін Брукс Вайт - Павутиння Шарлотти

Але пацюк зовсім не збирався нікуди поспішати. Натомість він узявся перекривляти кабанця.

— Оце так: «Поспіши, Темплтоне!»? — промовив Вілберовим голосом. — Ха-ха! І яка ж мені дяка за всі мої послуги, хотів би я знати? Ніколи ніхто не сказав доброго слова Темплтонові, а тільки образи та шпигачки на мою адресу, тільки жартики за мій рахунок! Жодного доброго слова пацюкові…

— Темплтоне! — у відчаї заблагав кабанець. — Якщо ти не перестанеш базікати і не почнеш діяти, все пропаде, і я помру від розбитого серця. Будь ласкав, полізь!

Але Темплтон тільки розлігся навзнак на соломі. Ліниво заклав передні лапи за голову, а передні схрестив: мовляв, мені абсолютно на все начхати!

— Помру від розбитого серця! — перекривив. — Як зворушливо! Леле, леле! Бачу, що ти, як тільки опинишся в біді, щоразу біжиш до мене. Але я ніколи не чув, щоб чиєсь серце розбилося через мене. О, ні! Кому яке діло до старого Темплтона?

— Встань! — верескнув Вілбер. — юді тобі поводитись мов зіпсоване дитя!

Пацюк тільки осміхнувся і лишився спокійнісінько лежати.

— Хто раз у раз бігав заради тебе на смітник? — в'їдливо запитав він. — Ну та хто ж іще, як не старий Темплтон! Хто врятував Шарлотті життя, прогнавши того ереблівського хлопчака за допомогою гусячого розбовтка? Вірте мені чи ні, але, здається, то був таки старий Темплтон. А хто цього ранку, після того як ти зомлів перед юрбою, вкусив тебе за хвіст і тим самим підняв тебе на ноги? Старий Темплтон. Чи ж спадало тобі коли-небудь на думку, що мені до чортиків набридло бути хлопчиком на побігеньках і робити всім послуги? Хто я, зрештою, на твою думку — пацюк-семиділка?

Вілбер переживав справжній відчай. Люди були вже зовсім близько. А пацюк геть не хотів послухатись, і годі було його умовити… Раптом йому згадалася Темплтонова пристрасть до їжі.

— Темплтоне! — почав він знову. — Я хочу зробити тобі урочисту обіцянку. Ти дістань мені Шарлоттин мішечок з яєчками, а я віднині, коли Лерві наливатиме пійло для мене, дозволятиму тобі їсти першому. Я дозволятиму тобі вибирати все, що тільки тобі забажається, з коритця, і не вхоплю й крапельки, поки ти не наїсися донесхочу.

Пацюк сів.

— Ти це серйозно? — спитав він.

— Клянусь! Ось, я перехрещу собі серце!

— Гаразд, домовились, — промовив пацюк.

Він підійшов до стіни й почав дертися вгору. Його живіт був усе ще розбухлий після нічного обжерства. Стогнучи й нарікаючи, Темплтон помалу підтягувався усе вище й вище. Повз, повз — і таки добувся до мішечка з яєчками. Шарлотта відсунулася, віддаючи пацюкові мішечок. Павучиха помирала, але ще мала саме стільки сили, щоб трохи відсунутись. Тоді Темплтон вискалив свої довгі, бридкі зуби й заходився розривати нитки, якими мішечок був приклеєний до стелі. Вілбер тільки стежив знизу.

— Будь вкрай обережний! — просив кабанець. — Щоб мені не ушкодилося жодне з тих яєць!

— Ці нитки жаліплюють мені рота, — поскаржився пацюк. — Це гірше жа карамельки!

Але Темплтон таки впорався зі своїм завданням: відірвав мішечок від стелі й спустився з ним на підлогу, а там кинув його перед Вілбером. Кабанець з великим полегшенням зітхнув.

— Дякую тобі, Темплтоне! — сказав він. — Я не забуду цієї послуги, скільки й житиму!

— І я не забуду, — мовив пацюк, видираючи нитки з зубів. — Почуваюсь так, наче з'їв цілу котушку ниток. Ну, а зараз — їдьмо додому!

Темплтон заповз до клітки й сховався у соломі. І зробив він це дуже вчасно. Бо наступної миті до хлівця підійшли Лерві, Джон Еребл і пан Цукерман, а за ними й пані Еребл, пані Цукерман, Ферн та Евері. Вілбер умить придумав, як йому нести мішечок із яйцями. Так, для цього існував тільки один-єдиний спосіб. Кабанець обережно взяв мішечок на кінчик язика й сховав у напіврозтуленому роті. Він не потерпав за його збереження, бо пам'ятав, що сказала йому Шарлотта: мішечок водовідпорний і міцний. Для язика то було лоскітне відчуття, й через це трохи текла з рота слина. І, звісно, він не міг мовити й слова. Та коли його запихали в клітку, Вілбер підвів погляд на Шарлотту й підморгнув їй. Вона зрозуміла: її друг прощається з нею в єдиний можливий для нього спосіб. А ще павучиха зрозуміла, що її потомство у безпеці.

— Прощавайте! — прошепотіла вона.

А тоді зібрала всю свою силу й помахала Вілберові однією передньою ногою.

Більше вона вже ні разу й не ворухнулася. Наступного дня, коли розбирали на частини чортове колесо, коли коней-рисаків вантажили у фургони, а артисти пакували своє причандалля й від'їздили геть у трейлерах, Шарлотта померла. Територія ярмарку швидко спустіла. Повітки та будівлі були порожні й всіма покинуті. Внутрішній майдан був усіяний пляшками та всіляким сміттям. Ніхто, з усіх тих сотень людей, що відвідали Ярмарок, ніхто й не здогадувався, що одна сіра павучиха відіграла тут найважливішу роль. Нікого не було біля неї, коли вона помирала…