Отож Вілбер повернувся додому — до своєї улюбленої купи гною у підвалі скотарні. Дивне то було повернення! На шиї в нього висіла медаль пошани, а на язиці в роті він тримав мішечок із павучими яєчками.
«Немає краще, як удома…» — Так подумав Вілбер, кладучи п'ятсот чотирнадцять Шарлоттиних ненароджених поки що діточок у безпечний куточок.
Скотарня привітно пахла затишком. Усі друзі — вівці й гуси — радісно привітали його з поверненням. Гуси привітали його особливо галасливо.
— Віта-віта-вітаємо! — загагакали вони. — Чу-чу-чудова робота!
Пан Цукерман зняв медаль з Вілберової шиї й почепив її на цвяшку над хлівцем, щоб гості бачили й роздивлялися. І сам кабанець міг дивитися на медаль, коли тільки хотів.
І почалися для Вілбера щасливі дні. Він ріс і ріс, став справжнім велетнем. Більше він уже не боявся, що його заколють на Різдво, бо знав: Цукерман триматиме його, скільки йому житиметься. Вілбер часто думав про Шарлотту Кілька пасемець від її старої павутини все ще висіли на дверях. Щодня кабанець ставав і задивлявся на подерту, порожню павутину, й гіркий клубок підкочувався йому до горла. Ніхто й ніколи не мав такого друга — такого приязного, відданого і такого вмілого.
Осінні дні дедалі коротшали. Лерві назносив гарбузів та карафоньок з городу й поскладав купою на підлозі скотарні, де б їх не погризли нічні приморозки. Клени та берези зайнялись яскравими барвами, червоною та жовтою, а вітер трусив дерева, і вони ронили листочки, один по одному, на землю. Під кислицями на пасовиську маленькі червоні яблучка товстим килимом устелили ґрунт, і вівці гризли їх, і гуси гризли їх, а ночами приходили лисиці й нюхали ті недогризки. Одного вечора, якраз перед Різдвом, почав падати сніг. Він покрив і будинок, і скотарню, й поля та ліси. Досі Вілбер іще ніколи не бачив снігу. Коли настав ранок, кабан вийшов у свій двірок і порозважався тим, що орав рилом борозни в кучугурах. Прийшли Ферн та Евері, тягнучи саночки. Посідали на них і поїхали вниз по доріжці — аж на замерзлий ставок посеред пасовиська.
— З'їжджати з гори на санках — найкраща в світі забава! — сказав Евері.
— Найкраща в світі забава, — додала Ферн, — це коли чортове колесо зупиняється, а ми з Генрі сидимо в найвищій кабінці, й Генрі її ще й розгойдує, і видно довкола далеко-далеко, на милі й милі!
— І як це ти досі ще не забула про те старе чортове колесо? — обурився Евері. — Таж ярмарок був кілька місяців тому!
— А я весь час про нього думаю, — призналася Ферн, виколупуючи сніг із вуха.
Після Різдва температура впала до десяти градусів нижче нуля. Світом заволодів холод. Замерзле пасовисько було безвідрадно біле. Корови тепер весь час перебували у скотарні й тільки в сонячні ранки виходили на подвір'я постояти в затишку ожереду соломи. Вівці теж трималися скотарні, де було не так холодно. Коли хотіли пити — їли сніг. Гуси огиналися довкола подвір'я скотарні, мов ото хлопчаки довкруж аптеки-харчівні, й пан Цукерман підгодовував їх кукурудзою та бруквою, щоб були веселіші.
— Дуже-дуже-дуже дякуємо! — щоразу казали вони, коли бачили: до них іде їжа.
Коли настала зима, Темплтон перейшов жити у приміщення. Його пацюча оселя під свинячим коритцем була надто холодна, тож він змостив собі затишне кубельце за кукурудзяними засіками у скотарні. Обкутав його шматочками брудних газет і ганчірок і, де тільки знаходив яку-небудь дрібничку чи подарунок на згадку тягнув усе те до своєї оселі й там зберігав. Пацюк і далі тричі на день перевідував Вілбера — точно в час сніданку обіду й вечері, і Вілбер дотримував клятви, даної в останній день ярмарку: дозволяв Темплтонові їсти першому. Внаслідок надмірного переїдання Темплтон швидко зробився більшим і гладкішим за будь-котрого пацюка, якого ви тільки бачили. Це вже був не пацюк, а справжній гігант!
Завбільшки він став як молодий лісовий бабак.
Якось-то стара вівця повела з ним мову про його габарити.
— Ти прожив би довше, — сказала вона, — якби їв менше.
— А хто хотів би жити вічно? — глузливо відказав пацюк. — Яз природи ненажера й отримую від утіх бенкетування невимовне задоволення.
Темплтон поплескав себе по животу, вишкірився на стару вівцю й подерся східцями нагору, щоб там лягти й відпочивати.
Цілу зиму Вілбер охороняв Шарлоттин мішечок з яйцями, от ніби стеріг своїх власних дітей. У гною, ближче до огорожі, вирив особливу місцинку для того мішечка. Коли випадала дуже холодна ніч, він лягав так, щоб зігрівати мішечок своїм диханням. Для Вілбера тепер не було нічого важливішого за цю маленьку круглу річ — до всього іншого йому було байдуже. Терпляче дожидав він кінця зими й народження маленьких павученят. Життя завжди багате й цілісне, коли ти чекаєш, щоб щось сталося чи вилупилося. Тож і зимі нарешті прийшов край.
Читать дальше