Карло Коллоді - Пригоди Піноккіо

— Слухай уважно, Медоро, — звернулася Фея до пуделя. — Накажи негайно запрягати мою найпишнішу карету і їдь у ліс. Під Старезним Дубом ти знайдеш у траві бідолашного напівмертвого Дерев’яного Хлопчика. Обережненько підніми його, поклади на подушки і привези до мене. Зрозумів?

На знак того, що він усе втямив, пудель тричі вильнув блакитним атласним чохлом, прикріпленим іззаду, і миттю зник.

Незабаром зі стайні виїхала невеличка розкішна блакитна карета, оздоблена пір’ям канарейок, а всередині заставлена банками зі збитими вершками й варенням, трубочками з кремом і коржиками.

Маленьку карету тягнула сотня запряжених білих мишей, а пудель на козлах цьвохкав батогом навсібіч, ніби справдешній кучер.

За чверть години карета повернулася, і Фея, що чекала на ґанку, взяла нещасного Дерев’яного Хлопчика на руки, внесла його до кімнати з перламутровими стінами і наказала мерщій покликати найтитулованіших лікарів.

Лікарі прибули негайно. Один за одним нагодилися Ворон, Сич і Цвіркун.

— Я хочу дізнатися вашу фахову думку, синьйори, — сказала Фея, звертаючись до трьох лікарів, що обступили ліжко Піноккіо. — Скажіть, живий чи мертвий цей бідолашний Дерев’яний Хлопчик.

У відповідь на її прохання першим почав огляд Ворон. Він помацав у Піноккіо пульс, ніс, а потім мізинець на нозі. І після ретельного обстеження поважним голосом вирік:

— На мою думку, Дерев’яний Хлопчик мертвий. Проте, якби він, за прикрим збігом обставин, виявився не цілком мертвим, то це було б беззаперечним свідченням того, що він іще живий.

— Шкода, — сказав Сич, — що не можу погодитися з моїм високошановним колегою Вороном, але, на мою думку, Дерев’яний Хлопчик іще живий. Проте, коли б він, за прикрим збігом обставин, виявився цілком мертвим, то це було б беззаперечним свідченням того, що він фактично мертвий.

— А чого ви мовчите? — звернулася Фея до Цвіркуна.

— Я поділяю ту думку, що розумний лікар, який не знає, що сказати, має мовчати. Втім, я добре знаю цього Дерев’яного Хлопчика, можна сказати навіть, давно знаю.

Піноккіо, що досі лежав нерухомо, наче справжнісінька дровина, раптом почав судомно тремтіти, аж ліжко задвигтіло.

— Цей Дерев’яний Хлопчик, — вів далі Цвіркун, — просто негідник…

Піноккіо розплющив очі й одразу ж заплющив їх.

— …шахрай, нероба, волоцюга…

Піноккіо натягнув простирадло собі на голову.

— …цей Дерев’яний Хлопчик — халамидник, що зажене в труну свого нещасного знедоленого батька!

У кімнаті почулися притлумлені схлипування й ридання.

Уявіть собі здивування всіх присутніх, коли вони підняли простирадло і побачили, що плаче не хто інший, як Піноккіо!

— Коли мертвий плаче — це ознака того, що він перебуває на шляху до одужання, — урочисто мовив Ворон.

— Я, на превеликий жаль, маю не погодитися з моїм високоповажним колегою, — заперечив Сич, — бо коли мертвий плаче, це, на мою думку, ознака того, що він не бажає помирати.

Коли поважні лікарі пішли, Фея підійшла до Піноккіо, поклала йому руку на чоло і відчула, що у хворого гарячка.

Вона висипала білий порошок у склянку води, подала Дерев’яному Хлопчикові й ніжно мовила:

— Випий це, і за кілька днів одужаєш.

Піноккіо зиркнув на склянку, скривився й неохоче запитав:

— Воно солодке чи гірке?

— Гірке, зате для тебе воно корисне.

— Коли воно гірке, я не питиму.

— Зроби те, що я кажу, випий.

— Але я терпіти не можу гірке!

— Випий. А коли вип’єш, одержиш грудочку цукру, щоб знову стало смачно в роті.

— Де ця грудочка цукру?

— Ось, — відповіла Фея і дістала шматочок із золотої цукорниці.

— Спочатку дайте мені цукру, а потім я вип’ю гірке.

— Ти мені обіцяєш?

— Так.

Фея дала йому цукру. Піноккіо вмить розкусив і проковтнув його, облизав язиком губи і сказав:

— Ох і смакота! Якби цукор був ще й ліками!.. Я би щодня приймав проносне!

— Тепер дотримай своєї обіцянки і зроби маленький рятівний ковток.

Піноккіо неохоче взяв склянку, встромив туди кінчика носа, потім потримав склянку біля рота, знову стромив туди носа й нарешті мовив:

— Це дуже гірка пілюля для мене, надто гірка. Я не можу випити цю гидоту.