Карло Коллоді - Пригоди Піноккіо

Після того, як усі повечеряли, Лисиця звернулась до господаря таверни:

— Дайте нам дві найкращі кімнати — одну для синьйора Піноккіо, другу для мене і мого друга. Перед подальшою мандрівкою ми хочемо трішки подрімати. І майте на увазі: опівночі нас треба розбудити, бо ми маємо продовжити свою подорож.

— До ваших послуг, синьйори, — сказав господар і лукаво підморгнув Лисиці й Котові, що мало означати: «Усе гаразд, ми розуміємо одне одного».

Щойно Піноккіо ліг у ліжко, як одразу ж заснув і побачив сон. Уві сні він стояв посеред поля, засадженого деревами, а дерева були всуціль обвішані кетягами золотих цехінів, які на вітрі дзвеніли: «Дінь-ділінь, дінь-ділінь, дінь-ділінь», немов кажучи: «Рвіть нас, рвіть!»

Але тієї чудової миті, коли він простягнув руку, щоб набрати жменю цих прекрасних монет, його зненацька збудили три гучні удари в двері.

То був господар таверни, який повідомив, що пробило північ.

— Мої супутники вже готові? — запитав Дерев’яний Хлопчик.

— Ще б пак! Вони пішли дві години тому.

— Що за поспіх?

— Кіт одержав звістку, що його старше кошеня обморозило собі лапки і йому загрожує смертельна небезпека.

— А вони сплатили за вечерю?

— Що ви! Вони надто чемні персони, аби проявити таку нетактовність стосовно вас.

— Шкода! Така нетактовність жодним чином не образила б мене, — вимовив Піноккіо і почухав за вухом. Потім він запитав:

— А мої добрі друзі часом не сказали, де вони чекатимуть мене?

— На Чарівному Полі, завтра на світанку.

Піноккіо сплатив один цехін за вечерю і полишив трактир.

Він ішов чи не наосліп, бо панував такий густий морок, що неможливо було розгледіти навіть власну руку. Ні звуку навколо. Тільки якісь великі птахи раз у раз перелітали через дорогу від плоту до плоту і крильми торкалися носа Піноккіо. Він із жахом відсахувався і кричав: «Хто там?», і відлуння околишніх згірків повторювало: «Хто там, хто там, хто там…»

Незабаром на пеньку він побачив крихітну комаху, що світилася блідим сумним сяйвом, як маленький ґніт у прозорій порцеляновій лампі.

— Хто ти такий? — запитав Піноккіо.

— Я тінь Цвіркуна, — відповіло маленьке створіння тихим замогильним голосом.

— Ну чого тобі? — запитав Дерев’яний Хлопчик.

— Хочу тобі дати пораду. Повернися і віднеси чотири цехіни, які ще залишилися в тебе, бідолашному батькові, що весь цей час плаче і побивається, не знаючи, де ти пропав.

— Узавтра мій батько буде поважним синьйором, бо ці чотири цехіни перетворяться на дві тисячі!

— Не довіряй, мій хлопчику, тим, хто обіцяє зробити тебе казково багатим. Вони зазвичай або божевільні, або шахраї. Послухай мене і повернися!

— Але я хочу йти далі.

— Та ж зараз глупа ніч!..

— Я піду далі!

— Ніч темна…

— А я піду далі!

— Шлях небезпечний…

— Я далі піду!

— Зауваж, що діти, які вперто наполягають на своєму, рано чи пізно гірко шкодують про це.

— Наша пісня гарна й нова!.. Добраніч, Цвіркуне.

— Добраніч, Піноккіо. Бережи тебе небо від лиха й грабіжників!

По цих словах Цвіркун раптово згас, як свічка, на яку дмухнули. І дорогу знов затягло непроглядним мороком.

«Таке життя, — розмірковував Дерев’яний Хлопчик, простуючи далі, — що нам, бідолашним дітям, нелегко ведеться в цьому світі. Всі нас лають, всі чимось лякають, „слушно“ радять. Дай тільки волю — і кожен неодмінно хоче стати тобі за друга і наставника. Усі, навіть цвіркуни.

Реальний приклад: коли я не послухався дурила Цвіркуна, то, бачте, маю неодмінно зазнати сто пудів лиха в покарання. Та ще й грабіжників, бачте, маю зустріти! На щастя, грабіжників батьки вигадали лише для того, щоб жахати дітей, яким кортить уночі вийти на вулицю. А коли я навіть і зустрів би тут, на дорозі, грабіжників, хіба я злякався б? Та нізащо! Я став би перед ними і крикнув: „Синьйори грабіжники, чого вам від мене треба? Затямте, зі мною не варто жартувати! Тому відчепіться, і геть звідсіля!“

Певен, після таких погроз бідолашні грабіжники накивають п’ятами і навіть не озирнуться. А як вони таки поведуться непристойно і не захочуть забиратися по-доброму, то я сам дам стрекача і квит».

Не встиг Піноккіо дофантазувати, як почув позаду обережне шарудіння.

Він обернувся і побачив у пітьмі дві страшні, закутані у вугільні мішки постаті, що безшумно йшли назирці, ніби привиди.