Карло Коллоді - Пригоди Піноккіо

— О Вродлива Дівчинко з блакитним волоссям, — заблагав Піноккіо, — відчини мені, будь ласка! Пожалій бідного хлопчика, якого переслідують гра…

Проте він не встиг доказати, бо його схопили за комір, і два знайомі жаскі голоси загрозливо просичали:

— Тепер ти від нас не втечеш!

Піноккіо кинув благальний погляд на вікно, але Дівчинки з блакитним волоссям і слід пропав, ніби її й не було.

Узрівши смерть перед очима, Дерев’яний Хлопчик так сильно затремтів, що суглоби на його дерев’яних ногах заторохтіли, а чотири цехіни, заховані під язиком, гучно забряжчали.

— Ну! — загорланили грабіжники. — Тепер ти розтулиш рота? Що, не відповідаєш!.. Начувайся, цього разу ми його тобі відкриємо!

І вони вихопили два величезних, гострих, як бритва, ножі й з розгону встромили їх Піноккіо в бік.

Але, на щастя, Дерев’яний Хлопчик був зроблений із найліпшого, найтвердішого дерева. Ножі розлетілися у руках грабіжників на тисячу скалок, залишилися самі держала, і обидва отетеріло вирячили очі один на одного.

— Я зрозумів, — сказав один, — треба його повісити. Ми його повісимо!

— Ми його повісимо! — повторив другий.

І вони потягли Піноккіо до лісу, скрутили йому руки за спиною, накинули зашморг на шию і прив’язали кінець мотузки до гілки високого дерева, яке в околиці називали Старезним Дубом.

Потім вони всілися на травичку і стали чекати, доки Дерев’яний Хлопчик перестане смикатися. Однак і після тригодинного висіння Піноккіо вперто глипав очима і міцно стискав щелепи.

Нарешті грабіжникам набридло чекати, вони підвелись і глузливо сказали Піноккіо:

— До завтра! Коли ми повернемося, ти вже зробиш нам таку ласку і будеш слухняний, мертвенький, і рот у тебе буде дуже-дуже широко роззявлений.

І пішли.

Незабаром здійнявся ураганний північний вітер. Від його несамовитих поривів нещасний вішальник гойдався, як церковний дзвін. Хитавиця завдавала йому найбільших мук, а зашморг дедалі тугіше стискав горло і перепиняв дихання.

В очах дедалі темнішало. І хоча Піноккіо відчував наближення смерті, проте не втрачав надії, що якась добра душа пройде неподалік і врятує його. Та коли зрозумів, що ніхто не з’явиться, він подумав про свого батька, а коли стало вже зовсім непереливки, прошепотів: «Таточку мій!.. Якби ти був тут…»

Більше Піноккіо нічого не сказав. Він заплющив очі, роззявив рота, випростав ноги і повис нерухомо.

Тоді як бідолашний Піноккіо, якого розбійники повісили на гілці Старезного Дуба, конав, Вродлива Дівчинка з блакитним волоссям знову вигулькнула з вікна. Забачивши Дерев’яного Хлопчика, що теліпався під поривами північного вітру, відчула до нього глибоке співчуття і тричі сплеснула в долоні.

Невдовзі гучно залопотіли крила, і великий Сокіл стрімко опустився на підвіконня.

— Що накажете, чарівна Феє? — запитав Сокіл і схилив свого дзьоба на знак пошани (а треба сказати, що Дівчинка з блакитним волоссям була доброю феєю, що жила тут, на узліссі, вже понад тисячу років).

— Бачиш Дерев’яного Хлопчика, що висить на гілці Старезного Дуба?

— Бачу.

— Тоді хутчіш лети туди, звільни його своїм могутнім дзьобом від зашморгу і поклади обережно на траву під дубом.

Сокіл полетів. За дві хвилини він повернувся і сказав:

— Усе зроблено, як ви наказували.

— І яким він тобі здався? Живим чи мертвим?

— Він скидається на мертвого, але зовсім померти він не може, бо, коли я звільнив його від зашморгу, він застогнав і промимрив ледве чутно: «Тепер мені ліпше».

Фея двічі сплеснула в долоні, і перед нею постав прекрасний пудель.

Він ішов достоту як людина — на двох ногах. Цей пудель був одягнений у святкову кучерську ліврею, а на голові носив маленького, гаптованого золотом трикутного капелюха і білу перуку з локонами, що спадали аж до плечей. На ньому був шоколадного кольору сюртук із діамантовими ґудзиками і двома великими кишенями (у них він ховав кістки, отримані зі столу господині), бриджі з яскраво-червоного оксамиту, шовкові панчохи, відкриті черевички, а позаду щось схоже на чохол з блакитного атласу (у ньому він ховав свого хвоста під час дощу).