Карло Коллоді - Пригоди Піноккіо

Після третьої брехні його ніс став такий довжелезний, що бідолашний Піноккіо вже не міг покрутити головою. Варто було йому повернути голову в один бік, як він упирався носом у ліжко чи у вікно, в другий — натикався на стіни або двері; а коли спробував задерти голову, то мало не проштрикнув носом Феїне око.

А Фея дивилася на нього і сміялася.

— Чого ви смієтесь? — запитав дерев’янко, страшенно засмучений і наляканий надмірним видовженням свого носа.

— Мені смішно, бо ти збрехав.

— Звідки ви знаєте, що я збрехав?

— Мій любий хлопчику, брехню можна дуже легко розрізнити. Власне, є два види брехні: в однієї короткі ноги, у другої — довгий ніс. Твоя брехня — з довгим носом.

Піноккіо не знав, куди йому сховати очі від сорому, і спробував накивати п’ятами. Та марно. Його ніс став таким довгим, що він не міг і кроку ступити.

Слово честі, з півгодини Фея навіть не зважала на стогони і крики Піноккіо. Вона вирішила його серйозно покарати й відучити від ганебної звички брехати, найогиднішої з усіх вад, яку тільки може мати дитина. Та її серце розтануло від жалю до бідолашного Дерев’яного Хлопчика. В того з відчаю мало очі на лоба не вилізли. Фея сплеснула в долоні, й за цим знаком до кімнати влетіло з тисячу дятлів. Вони вмостилися на носі Піноккіо і так довго й старанно стукотіли по ньому, що величезний і безформний ніс за кілька хвилин набув попередньої довжини.

— О, люба добра Феє, — сказав Піноккіо й утер очі, — я вас так люблю!

— І я тебе люблю, — відповіла Фея. — Якщо хочеш, залишайся в мене, будеш моїм названим братиком, а я — твоєю доброю сестричкою.

— Я б охоче залишився, але що буде з моїм бідолашним татусем?

— Я подбала про це. Твоєму батькові вже надіслано повідомлення. До смерку він буде тут.

— Правда? — вигукнув Піноккіо і на радощах зробив сальто. — У такому разі, я хотів би його зустріти, якщо дозволите, люба Феє. Мені кортить якомога швидше побачити його і обійняти. Я завдав йому чимало клопотів.

— Йди, але, гляди, не заблукай. Іди навпростець через ліс, і ти неодмінно зустрінеш його.

Піноккіо вибіг із будинку і, діставшись лісу, став гоцати, як козеня. Проте коли дістався до Старезного Дуба, то зупинився — йому здалося, що в гущавині чути чиїсь голоси. І справді, він побачив, як хтось вийшов на дорогу. Ану, вгадайте, хто? Лисиця й Кіт, його нові приятелі, з якими він вечеряв у таверні «Червоні Раки».

— Це ж наш любий Піноккіо! — вигукнула Лисиця, обіймаючи і цілуючи його. — Як ти сюди потрапив?

— Довга історія, — махнув рукою Дерев’яний Хлопчик. — При нагоді все вам розповім. Словом, тієї ночі, коли ви мене залишили в готелі, на дорозі на мене напали грабіжники.

— Грабіжники?… Бідолашна дитина! І що вони вимагали?

— Вони хотіли відібрати мої золоті монети.

— Негідники! — вигукнула Лисиця.

— Негідники, — повторив Кіт.

— Але я втік, — продовжував дерев’янко, — а вони — за мною, наздогнали й повісили мене на гілці ось цього дуба.

І Піноккіо показав на Старезний Дуб, що стояв перед ними.

— Ото сумна історія! — мовила, схлипуючи, Лисиця. — В якому жорстокому світі нам доводиться жити! Де нам, чесним людям, шукати притулку, де нам прихилити свої голови?

Під час розмови Піноккіо помітив, що Кіт припадає на праву передню лапу. Він запитав у Кота:

— Що з твоєю лапою?

Кіт хотів був щось відповісти, але зніяковів. Лисиця швидко втрутилася:

— Мій друг дуже скромний, а тому не відповідає. Я відповім за нього. З годину тому трапився нам на шляху нещасний вовк, який ледь ноги переставляв із голоду. Він попросив у нас милостиню. А в нас, на лихо, не було навіть рибної кісточки для нього. І що ж зробив мій друг, у грудях якого б’ється справді героїчне серце? Він помчав за першою-ліпшою польовою мишею і втрапив у капкан, який мисливці поставили на того-таки охлялого вовка.

При цих словах Лисиця втерла сльозу.

Піноккіо був дуже зворушений.

— А що ти поробляєш в цих краях? — запитала в нього Лисиця.

— Я чекаю на свого батька. Він ось-ось має бути тут.

— А твої золоті монети?

— Вони, як і раніше, у мене в кишені, всі, крім однієї, яку я залишив у таверні «Червоні Раки».

— І ці чотири монети, між іншим, могли б перетворитися на тисячу або навіть дві тисячі! Чом би тобі не дослухатися моєї поради і посіяти їх на Чарівному Полі?