Карло Коллоді: Пригоди Піноккіо

Жив собі… «Король!» — одразу ж вигукнуть мої маленькі читачі.

Аж ні, мої любі, не вгадали. Жив собі обрубок дерева, колода.

І було це не якесь рідкісне дерево, а звичайнісіньке поліно, якими зимової пори топлять печі й каміни, щоб обігріти оселю. Навіть не знаю, якими химерними шляхами одного чудового дня це звичайнісіньке поліно опинилось у майстерні старого теслі. Майстра звали Антоніо, та усенький світ величав старого «майстром Вишнею», бо кінчик його носа скидався на стиглу вишню — блискучу і сизо-червону. Майстер Вишня, забачивши це поліно, страшенно зрадів і, весело потираючи руки, пробурмотів:

— Вчасно ж ця дровеняка втрапила мені до рук. Саме згодиться на ніжку до столу.

Сказано — зроблено. Він притьмом узяв гостру сокиру, аби здерти кору й витесати ніжку. Та не встиг майстер занести інструмент, як рука його так і застигла в повітрі — з поліна долинув тонкий, благальний голосок:

— Не бийте мене!

Можете собі уявити, якого виразу набуло обличчя старого доброго майстра Вишні.

Вельми здивований, він розгублено роззирався по майстерні, шукаючи того, кому цей голосок може належати. Проте в кімнаті нікого не було. Він зазирнув під верстак — нікого.

Відчинив шафу, яку зазвичай тримав замкненою, — нікого.

Застромив голову в кошіль із тирсою і стружкою — нікого.

Нарешті відчинив віконницю і вигулькнув на вулицю — анікогісінько. Може…

— Я все зрозумів, — гмикнув він і почухав під перукою. — Це мені почулося. Що ж, тоді до роботи!

І він знову взявся за сокиру і вправно цюкнув по дровині.

— Ой-ой-ой, боляче! — заволав уже знайомий голосок.

Для майстра Вишні це було вже занадто. Від страху в нього аж очі на лоба полізли, нижня щелепа звисла мало не до долівки, язик висолопився до підборіддя, так що старий уподібнився до однієї з тих химерних статуй, якими в давнину прикрашали водограї.

Перевівши дух, Антоніо став розмірковувати вголос, усе ще затинаючись від страху:

— Хто ж це зойкнув? Тут немає жодної живої душі. Чи може таке статись, аби дерев’яна колода плакала і репетувала, мов дитина? Ні, ніколи не повірю! Це ж звичайнісінька дровеняка, така сама, як і решта полін. Коли її кинути у вогонь, можна зварити на ньому добрячий горщик бобів. А якщо… хтось та заліз у поліно? То гірше для нього. Зараз я йому дам жару!

На цім слові він ухопив ненависну дровину обома руками і став безжально гамселити нею об стіну майстерні так, що аж захекався.

Трохи відсапавшись, старий прислухався — чи пролунає знову стогін або крик. Він чекав зо дві хвилини — ані звуку; ще п’ять хвилин — так само; десять хвилин — тиша.

— Допетрав, — сказав тесля нарешті, знічев’я усміхнувшись і скуйовдивши перуку. — Зойк мені лише почувся і все… Отже, до роботи!

А позаяк він ще не зовсім відійшов од переляку, то, щоб не втратити бадьорості духу, став тихенько наспівувати, як це робив зазвичай.

Відклавши сокиру, старий узяв рубанка, щоб гладенько обтесати поліно. Та тільки-но провів рубанком по дереву, як знову почув той самий голосок, що, захлинаючись од сміху, забелькотів:

— Ой, припини, будь ласка! Мені ж лоскотно!

Цього разу майстер Вишня гепнувся долі, ніби вражений блискавкою.

Коли він трохи оговтався, то побачив, що досі лежить на долівці.

Обличчя в нього перекосилося, а вишневий кінчик носа від страху став тепер темно-синім.

Тієї миті постукали в двері. — Заходьте, — насилу вимовив тесля, однак не спромігся навіть звестись на ноги.

До майстерні увійшов літній, зате ще бадьорий чоловік на ім’я Джеппетто. Сусідські діти, завжди охочі покепкувати, придумали йому прізвисько Кукурудзяний Коржик — його жовта перука виглядала достоту як кукурудзяний коржик.

Старий Джеппетто мав дуже запальну вдачу. Тож начувайтесь ті, хто наважиться назвати його Кукурудзяним Коржиком! Він одразу ж спалахував, як свічка, і вже ніяка сила не могла його приборкати.