Те, що сталося далі, — просто неймовірна історія, яку я розповім вам у наступних розділах.
Розділ 4
Історія Піноккіо і Цвіркуна, з якої стає зрозуміло, що злі діти не люблять, коли їм роблять зауваження ті, хто значно розумніший за них
Отож, мої любі дітки, в той час, коли безвинного Джеппетто кинули до буцегарні, зухвалий хлопчисько Піноккіо, відкараскавшись од поліцейського, стрімголов помчав через поле додому. Він перелітав горби, густу тернину і канави з водою, немов зацькований загоничами дикий цапок чи заєць. Удома він пхнув двері, увійшов, зачинив їх і гепнувся на долівку, полегшено переводячи дух.
Та недовго він насолоджувався спокоєм — раптом йому здалося, що в кімнаті хтось пропищав:
— Крі-крі-крі…
— Хто тут? — з острахом запитав Піноккіо.
— Це я!
Піноккіо обернувся і побачив великого Цвіркуна, що помалу ліз угору по стіні.
— Ти хто такий?
— Я Цвіркун, і в цій кімнаті мешкаю вже понад століття.
— Тепер це моя кімната, — заявив Дерев’яний Хлопчик. — Тому, зроби ласку, забирайся звідси геть!
— Я не піду, — заперечив Цвіркун, — допоки не відкрию тобі велику таємницю.
— Відкривай свою велику таємницю, тільки хутчіш.
— Горе дітям, які повстають проти своїх батьків і зі свого дурного розуму полишають отчий дім! Важко їм буде на цім світі. Та рано чи пізно вони гірко пошкодують про це.
— Бреши побільше! Як хочеш знати, Цвіркуне, до завтрашнього досвітку і сліду мого тут не буде. Якщо я залишуся, то мене спіткає таке саме нудне життя, яким марудяться в батьківських домівках усі інші діти: мене відправлять до школи, змусять навчатися, і навіть не запитають, чи хочу я цього. Та, відверто кажучи, я не маю ані найменшого бажання ходити до школи. Значно приємніше гасати за метеликами, лазити по деревах і дерти з гнізд пташенят.
— Бідолашний дурнику! Хіба ти не розумієш, що за такого життя ти перетворишся на справжнісінького віслюка і всі тебе зневажатимуть?
— Стули пельку, старий Цвіркуне! — не на жарт розсердився Піноккіо.
Та Цвіркун, сповнений терпіння і мудрості, не образився і провадив далі:
— Коли не до вподоби школа, то чом би тобі не навчитися якомусь ремеслу і чесно заробляти собі на хліб?
— Сказати, чому? — відповів Піноккіо, поволі втрачаючи терпець. — Тому що зі всіх ремесел на світі лише одне мені справді до душі.
— І що ж це за ремесло?
— Їсти, спати, розважатися і тинятися від рання до смерку.
— Зарубай на своєму довжелезному носі, — сказав Цвіркун з властивим йому спокоєм, — усі, хто займаються цим ремеслом, завжди потрапляють до лікарні або до в’язниці.
— Думай, що кажеш, старий Цвіркуне… Коли я розсерджуся, тобі буде непереливки!
— Сердешний Піноккіо, мені тебе справді дуже шкода!
— Чого це?
— Бо ти Дерев’яний Хлопчик, і найприкріше, що ти маєш дерев’яну голову!
По цих словах розлючений Піноккіо звівся на дерев’яні ніжки, схопив з лавки дерев’яного молотка і пожбурив його у Цвіркуна.
Може, він не сподівався, що поцілить, та на лихо, влучив Цвіркунові просто в голову, і неборака Цвіркун, встигнувши тільки вимовити «крі-крі-крі», повис на стіні, ніби мертвий.
Розділ 5
Піноккіо зголоднів і, знайшовши яйце, хоче посмажити собі яєчню, однак яєчня вилітає у вікно
Непомітно підкралася ніч, і Піноккіо, пригадавши, що досі навіть не росився, відчув у шлунку дивні загрозливі звуки, — прокидався апетит.
А позаяк у дітей апетит зростає із шаленою швидкістю, то за кілька хвилин він перетворився на голод, а голод ще за мить переріс у вовчий голод, ще й такий сильний, що його можна було навіть помацати руками.
Бідний Піноккіо стрімко метнувся до каміна, де весело булькотів горщик, і вже хотів було зняти кришку, аби побачити, що там вариться.
Проте горщик був намальований. Уявіть собі, як цю новину сприйняв хлопчина! Його і до того довгий ніс витягнувся принаймні ще на чотири пальці.
Він обшукав усю кімнату, обнишпорив усі шухляди і кути, сподіваючись знайти бодай хліба, принаймні скибочку черствого хліба, хоч би хлібну скориночку чи обгризену кістку, шматочок цвілого кукурудзяного коржика, риб’ячий хребет, вишневу кісточку — словом, хоч щось, що можна вкинути собі до рота. Однак не знайшов нічого, нічогісінько.
Читать дальше