Карло Коллоді: Пригоди Піноккіо

Нещасний Піноккіо ще не зовсім прокинувся і тому навіть не помітив, що його ноги згоріли. Зачувши батьків голос, він без роздумів зіскочив зі стільця, щоб відсунути дверний засув. Та після двох-трьох нетвердих кроків щосили гепнувся на підлогу з таким гуркотом, як мішок із дерев’яними ложками, що впав із п’ятого поверху.

— Відчини! — крикнув Джеппетто знадвору.

— Тату, я не можу, — відповів, заплакавши, Дерев’яний Хлопчик і став перекочуватися по долівці.

— Чому не можеш?

— Тому що хтось зжер мої ноги.

— А хто їх зжер?

— Кішка, — сказав Піноккіо.

Саме в цю хвилину він побачив, що кішка передніми лапками грається зі стружкою.

— Відчини, кажу тобі, — повторив Джеппетто, — бо як увійду, покажу тобі кішку!

— Але я справді не можу стояти, повірте мені. Ой нещасний я, нещасний! Тепер я все своє життя рачкуватиму на колінах!..

Джеппетто, припустивши, що ці крики — всього лишень чергова хлопчакова витівка, вирішив покласти їй край, видерся на стіну і потрапив до кімнати через вікно.

Він приготувався було зразу ж провчити нахабу, та, коли побачив свого Піноккіо, розпластаного на долівці, його охопили жалощі. Чоловік узяв дерев’яного зухвальця на руки, обійняв його і розцілував. По старечих щоках котилися великі сльозини, і майстер запитав, схлипуючи:

— Мій синку, як це ти примудрився спалити собі ноги?

— Не знаю, татку. Та присягаюся вам, це була страшна ніч, яку я ніколи в житті не забуду. Гуркотів грім, миготіли блискавки, а я так хотів їсти, і Цвіркун сказав мені: «Тобі буде непереливки, бо ти був злий, тож заслужив це». І тоді я мовив: «Начувайся, Цвіркуне!», і тоді він відповів: «Ти Дерев’яний Хлопчик, і в тебе дерев’яна голова», і я пожбурив дерев’яного молотка в нього і вбив його, але він сам винен, бо я не хотів його вбивати, тому що я поставив маленьку пательню на розжарене вугілля, але курча вискочило і сказало: «До побачення… Палкий привіт!» А голод дужчав, і тому старий у нічному ковпаку висунувся у вікно і сказав мені: «Ставай під вікном і підставляй долоні», і я мокрий повернувся додому, а позаяк я все ще був страшенно голодний, то поклав ноги на жаровню, щоб їх висушити. І тоді ви повернулися, і я побачив, що вони згоріли, і в мене більше не стало ніг, а голод усе одно залишився! У-у-у-у!..

І бідолашний Піноккіо заплакав і заскімлив так голосно, що було чути за п’ять кілометрів.

Джеппетто, який зі всієї цієї маячні зрозумів лише те, що Дерев’яний Хлопчик помирає з голоду, витягнув з кишені три груші, дав їх Піноккіо і сказав:

— Ці три груші, власне кажучи, мій сніданок, та я охоче віддаю їх тобі. Їж на здоров’я.

— Якщо ви хочете, щоб я їх з’їв, то почистіть їх, будь ласка.

— Почистити? — здивовано запитав Джеппетто. — Я не припускав, мій хлопчику, що ти такий кволий і вередливий. Це погано! На цьому світі потрібно ще змалку звикати їсти все, що дають, бо не відомо, що може бути далі. А далі може статися що завгодно!

— Мабуть, ваша правда, — перервав його Піноккіо, — але нечищених фруктів я не їстиму. Я терпіти не можу шкірок!

Добросердий Джеппетто дістав ножа і з воістину ангельським терпінням почистив усі три груші та поклав шкірку на край столу.

Піноккіо, миттю вмоловши першу грушу, хотів було викинути серцевину, та Джеппетто притримав його за руку і сказав:

— Не кидай. На цьому світі все може знадобитись.

— Невже ви думаєте, що я їстиму недогризок?! — зі зміїним єхидством вимовив Дерев’яний Хлопчик.

— Хтозна! Все може бути, — спокійно відповів Джеппетто.

Так чи інак, але всі три серцевини не полетіли за вікно, а їх було покладено на край столу поряд зі шкірками.

Піноккіо з’їв або, правильніше, проковтнув три груші, потім солодко позіхнув і сказав плаксивим голоском:

— Я ще не наївся!

— Але, мій хлопчику, в мене нічого більше немає.

— Невже нічого?

— У мене залишилися тільки шкірки і серцевини від груш.

— Ну що ж, — сказав Піноккіо, — якщо нічого кращого немає я, мабуть, з’їм шматочок шкірки.

І він став жувати. Спочатку скривив губи, але потім умить заточив усі шкірки, а вслід за ними — серцевини.

Покінчивши з їжею, задоволено погладив свій живіт і весело мовив:

— Ось тепер мені вже справді непогано!

— Бачиш, — зауважив Джеппетто, — я мав рацію, коли казав тобі, що не можна бути таким вередуном! Мій любий, ніколи не знаєш напевне, що з нами станеться. А статися може що завгодно…