Карло Коллоді - Пригоди Піноккіо

— Добридень, майстре Антоніо, — привітався Джеппетто. — Що це ви робите на долівці?

— Викладаю мурашкам таблицю множення.

— Щасти вам!

— Що привело вас до мене, дядечку Джеппетто?

— Ноги!.. Знайте, майстре Антоніо: я прийшов сюди просити вас про одну позику.

— Залюбки, — відповів тесля і підвівся з долівки.

— Сьогодні вранці мені спала на думку чудова ідея.

— Слухаю вас.

— Я подумав, що добре було б вирізати такого дерев’яного хлопчика, який міг би танцювати, фехтувати і перевертатись у повітрі. З ним я мандрував би білим світом і заробляв собі на кусень хліба і скляночку вина. Як вам моя ідея?

— Браво, Кукурудзяний Коржику! — вигукнув той самий голосок, що долинав казна-звідки.

Коли дядечко Джеппетто почув, що його обізвали Кукурудзяним Коржиком, він спалахнув од гніву, почервонів, як перець, і люто заревів на теслю:

— Та як ви насмілились мене ображати?

— Хто вас ображає?

— Ви назвали мене «Кукурудзяним Коржиком»!

— Це не я сказав.

— А хто ж тоді — я сам? Я стверджую, що це сказали ви!

— Ні!

— Так!

— Ні!

— Так!

Сварка набирала обертів, тож від слів старі дурні перейшли до справи, зчепилися і стали кусати й дряпати один одного.

По завершенні бою майстер Антоніо тримав у руках жовту Джеппеттову перуку, а сиву перуку теслі стискав у зубах Джеппетто.

— Віддай мою перуку! — загорланив Антоніо.

— А ти віддай мою, і ми укладемо мир.

Після того, як запальні старигані обмінялися перуками, вони потисли один одному руки і заприсяглися бути добрими друзями на все життя.

— Отже, дядечку Джеппетто, — сказав тесля на знак примирення, — чим я можу вам прислужитися?

— Чи не дасте ви мені деревини, щоб я міг зробити ляльку?

Потай зраділий майстер Антоніо притьмом кинувся до верстака і дістав поліняку, що нагнала на нього такого страху. Та коли він передавав поліно своєму другові, воно прудко смикнулося, вислизнуло в нього з рук і гепнулося прямо на худі ноги бідолашного Джеппетто.

— Ох! Як ви ввічливо підносите людям свої подарунки, майстре Антоніо! Здається, ви зробили мене калікою на все життя.

— Присягаюся вам, це не я!

— То це я, по-вашому?

— Винне це дерево.

— Це я і сам знаю, але ж це ви впустили мені його на ноги.

— Це не я!

— Брехун!

— Джеппетто, не ображайте мене, а то я змушений буду назвати вас Кукурудзяним Коржиком!

— Віслюк!

— Кукурудзяний Коржик!

— Корова!

— Кукурудзяний Коржик!

— Дурна мавпа!

— Кукурудзяний Коржик!

Коли Джеппетто утретє почув, що його обізвали Кукурудзяним Коржиком, здається, він вмить утратив останню клепку в голові і кинувся на теслю. І вони знову зчепилися у двобої.

Після колотнечі ніс майстра Антоніо прикрашали дві нові подряпини, а куртка його друга збідніла на два ґудзики.

Коли вони в такий спосіб поквиталися, обидва ще раз потисли один одному руки і заприсяглися бути щирими друзями на все життя.

Потім Джеппетто взяв навіжене поліно під пахву і пошкандибав додому.

Джеппетто мешкав у маленькій підвальній комірчині, єдине вікно якої виходило під сходи. Скромніше умеблювання годі навіть уявити: розхитаний стілець, дірявий ліжак і старий карячкуватий стіл. Біля стіни виднівся невеликий камін, у якому палало багаття. Однак воно було лише намальоване, а над ним висів також намальований казанок, що весело кипів і випускав хмарку пари.

Щойно Джеппетто переступив поріг домівки, відразу ж узяв свій інструмент і заходився вирізати дерев’яного хлопчика.

«Яке ім’я йому дати? — почухав потилицю Джеппетто. — А назву-но я його Піноккіо. Йому неодмінно пощастить із цим іменем. Колись я знав сім’ю Піноккіо: батька звали Піноккіо, матір — Піноккією, дітлахів — Піноккі, і всі почувалися щасливими. Найбагатший з них жив з подаяння».

Дібравши ім’я для свого дерев’янка, він натхненно взявся до роботи. Спочатку вирізьбив йому волосся, потім чоло і нарешті очі.

Коли очі були готові, він помітив — уявіть собі його здивування! — що вони кліпають і безсоромно на нього витріщаються. Вловивши пильний погляд дерев’яних очей, Джеппетто зніяковів і роздратовано мовив:

— Дурні дерев’яні очі, чого ви на мене витріщилися? — Але ніхто йому не відповів.